Святий Генріх ІІ

Святий Генріх та його дружина свята Кунігунда

Святий Генріх та його дружина свята Кунігунда

Святий Генріх ІІ народився 6 травня 973 році у місті Бад-Аббах або у місті Хільдесхейм, помер 13 липня 1024 році у місті Гроне (тепер – Геттінген). Імператор Священної Римської імперії, представник баварської гілки Саксонської династії.

Регент Священної Римської Імперії

Син баварського герцога Генріха ІІ Норовливого та Гізели Бургундської, правнук короля Генріха І Птахолова. З 7 червня 1002 року – король Германії, 14 лютого 1014 року коронований папою Бенедиктом VIII як імператор. Був одружений з Кунігудою Люксембурзькою, не мав дітей, з його смертю припинилася династія Оттонів. Канонізований папою Євгенієм ІІІ у 1146 році. На відміну від свого попередника Оттона ІІІ, який намагався контролювати Італію, Генріх ІІ намагався консолідувати німецькі землі і вирішувати проблеми територій імперії на північ від Альп. Вів тривалу війну на східних кордонах імперії з польським князем Болеславом Хоробрим.

Священна Римська імперія в ХІІ столітті

Священна Римська імперія в ХІІ столітті

Здійснив три похода до Італії з метою утвердження в цій частині імперії своєї влади і для того, щоби отримати титул імператора. Час правління Генріха вважається періодом централізації королівської влади, а також посилення зв’язку держави та церкви. Опорою влади короля стали єпископства.

Заснував у 1007 році Бамберзьке єпископство, яке стало значним політичним і культурним центром Франконії. Генріх ІІ приймав активну участь у реформуванні церковного життя. Основним джерелом відомостей про життя та правління імператора є хроніка Тітмара Мерзебурзького.

Батько Генріха, Генріх ІІ Норовливий, представник баварської гілки Людольфінгів, надіявся приєднати до своїх володінь Швабію – його рідна сестра Гедвіга була дружиною Бурхарда ІІІ Швабського. Ці плани не здійснилися, оскільки імператор Оттон ІІ після сметрі Бурхарда ІІІ передав Швабію сину Людольфа Швабського Оттону. Незадоволений рішенням імператора, баварський герцог разом з Болеславом ІІ Чеським і Мешко І Польським прийняв участь у змові проти Оттона ІІ (змовники хотіли скинути імператора). Оттона попередили, він захопив Генріха Баварського і ув’язнив його в Інгельгеймі. Герцог Баварський герцог втік з Інгельгейма у лютому 976 року, і Оттон, який схилявся до того під впливом матері, імператриці Адельгейди, до примирення, став діяти жорстко. Після придушення імператором повстання баварців Генріх Норовливий втік у Чехію, а коли дізнався, що Оттон йде туда зі своєю армією, втік до Баварію. Баварський герцог був полонений Оттоном Швабським у Пассау і на Великдень 978 року його перевезли до Магдебурга. За рішенням Оттона ІІ Баварія була анексована, в герцога відбирали майно, його позбавляли звань і нагород і зіслали до Утрехта. Наглядав за бунтівним герцогом єпископ Фолькмар. Через ці події старший син Генріха Норовливого виховувався не у сім’ї, а в соборній школі Хільдесхайма, яка вважалася в той час найкращою в імперії. Можливо, його готували не до світської, а до духовної кар’єри. Учні вели у школі строге монаше життя, їм дозволялося бачитися з родичами тільки в монастирі. У програму навчання входили риторика, діалектика, теологія, латинська мова, геометрія, арифмерика, астрономія, музика, а також малювання та ювелірне ремесло. Під час навчання Генріх подружився з Майнверком, майбутнім єпископом Падеборна.

Після смерті Оттона ІІ Генріх Норовливий звільнився з ув’язнення, захопив малолітнього Оттона ІІІ, вимагав визнати себе його опікуном і намагався добитися свого обрання імператором. Однак більша частина німецької знаті і представників церкви не підтримали його претензій. В Рорі Генріх Норовливий домовився про передачу Оттона ІІІ матерів в обмін на обіцянку повернути йому герцогство Баварію. 29 травня 985 року на рейхстазі у Франкфурті Генріху ІІ Баварському були повернуті його землі. На церемонії, на якій відбулося примирення Людольфингів, був присутній і його син Генріх. В документах того часу його називають співрегентом свого батька. Він залишив хідельсхаймську школу і продовжив свою освіту у Регензбурзі під керівництвом єпископа Вольфганга. З 988 року Генріх постійно супроводжував батька в дипломатичних поїздках та військових походах.

Герцог Баварії

Пам'ятник Генріху ІІ в Бамберзі

Пам’ятник Генріху ІІ в Бамберзі

Разом з батьком влітку 995 року Генріх виступив у похід проти слов’ян долини Одеру. Однак Генріх Норовливий захворів і син повіз його до Гендерсгейму. Помираючи, Генріх ІІ Баварський просив сина зберігати мир з королем і зайнятися внутрішніми проблемами Баварського герцогства. 28 серпня 995 року Генріх Норовливий помер, його син під іменем Генріха ІV успадкував герцогство Баварське, а баварське дворянство підтвердило його права. В той же час Оттон ІІІ відокремив від Баварії Каринтію, якою Генріх Норовливий володів з 989 року, і передав її графу Оттону Вормському, з тим, однак, щоби Генріх ІV Баварський здійснював контроль за цими землями.

Біля 1000 року Генріх одружився з Кунігундою, донькою графа Зігфріда Люксембурзького. Шлюб був міцним, незважаючи на те, що у Генріха були проблеми з братами Кунігунди, а також не зважаючи на те, що у подружжя не було дітей.

Придворний Оттона ІІІ

Вперше Генріх Баварський приймав участь у поході імператора Оттона ІІІ в Італію в 996 році, він був радником з військових питань. Генріх був присутній на коронації Оттона в Римі 21 травня 996 року, а після того, як імператор залишив місто, залишився в Римі ще на декілька тижнів і прийняв участь у Великому соборі, який проводився 24 – 26 травня. За бажанням Оттона Генріх залишався при імператорському дворі.

На початку 1001 року Генріху довелося виступити арбітром при улагодженні суперечки між архієпископом Віллігісом і єпископом Бервардом Хільдесхаймським через освячення монастирської церкви в Гандерсхаймі. Сторону свого учителя Бернварда прийняв імператор, до того ж Віллігіс був противником оттонівської ідеї відродження Великої Римської імперії. Генріх просив імператора перенести вирішення суперечки на собор у Пьолді, але і там домовленості не достягнули. Віллігіс втратив прихильність імператора, але пізніше, коли Генріх став імператором, Віллігіс знову відігравав значну роль у політиці держави.

В 1001 році Генріх знову супроводжував імператора до Риму, де його діяльність запобігла повстанню римлян. Цього разу перебування Оттона в Італії затягнулося: спершу він здійснив поїздку до Венеції, потім Рим закрив перед ним ворота, а в Беневенті довелося вести бойові дії. В імператорському війську, яке було ослаблено походом і хворобами, визрівало невдоволення. Генріха вмовляли переконати імператора повернутися, або щоби він залишив його, однак герцог баварський зберіг вірність Оттону. Восени 1001 року Генріх повернувся зі своїми військами до Баварії, а навесні наступного року він повинен був за бажанням Оттона знову виступити в Італію.

Імператор

24 січня 1002 року в Італії помер 21-літній імператор Оттон ІІІ. Тіло імператора було відправлено з Італії до Німеччини. Генріх Баварських виїхав до траурної процесії, яку зустрів у лютому 1002 року неподалік від Поллінга. Там він взяв імператорські інсігнії (знаки імператорської влади).

Оттон ІІІ не був одружений, дітей не залишив, з його смертю постало питання про наступника, якого мали обрати на з’їзді знаті. На початку березня 1002 року у Фрозі зібралася саксонська знать, потім відбувся з’їзд у Верлі. Головним претендентом, згідно з повідомленням Тітмара Мерзебурзького, був маркграф Екхард-Мейсенський, один із найбільш впливових представників німецької знаті. Однак проти його кандидатури виступив маркграф Лотар Вальбекський, який вказав на те, що Екхард не є близьким родичем покійного імператора. Під впливом Лотаря більшіть знаті відмовилися обирати правителя імперії. Вибори були відкладені до похорон Оттона ІІІ.

Після з’їзду у Верле з’явилися й інші претенденти, які були родичами імператора. Найближим родичем Оттона ІІІ був чоловік його сестри Матильди – пфальцграф Еццо, який хотів стати імператором. Також імператором хотіли стати Генріх Баварський, найближчий родич по чоловічій лінії; герцог Оттон Каринтський; герцог Герман ІІ Швабський; граф Бруно Брауншвейський.

Третього квітня 1002 року в Ахені відбулися похорони Оттона ІІІ. Більшість знаті, яка була присутня на похоронах, висловилася за кандидатуру Германа Швабського, однак це не влаштувало інших претендентів. Один із найбільш серйозних противників, Екхард Мейсенський, був підтриманий знаттю частиною знаті в Хільдесхаймі, де його зустріли як короля. Екхард Мейсенський сподівався на те, що на хофтазі в Дуйзбурзі він буде проголошений королем, однак у Падеборні дізнався, що хофтаг не відбудеться, і відправився до Тюрінгії. Екхард зупинився в королівській резиденції в Пьолді, де в ніч з 29 на 30 квітня 1002 року був убитий.

Генріху Баварському за допомогою обіцянок вдалося здобути прихильність більшої частини саксонської знаті. Один із претендентів, Оттон Карінтійський, зняв свою кандидатуру, розраховуючи отримати свої володіння, які були у нього конфісковані в 985 році. На з’їзді у Майнці 6 червня 1002 року Генріх був обраний королем.

Майнцський архієпископ Віллігіс коронував Генріха 7 червня 1002 року у Майнці, оскільки Ахен, зайнятий герцогом Швабії, був для короля закритий. Коронація в Майнці порушила традицію – до Генріха ІІ німецькі королі коронувалися в соборі Ахена. Після святкування у Майнці король вийшов походом на Швабію: Герман Швабський напав на Страсбург, який підтримував Генріха. В кінці червня Герман ухилився від вирішальної битви з військами короля, і Генріх, розоривши швабські володіння Герман, пішов до Тюрінгії. В липні дворянство Тюрінгії підтримало Генріха, а 25 липня в Мерзебурзі Генріху присягнуло аксонське дворянство. У Корвеї він зустрівся із своєю дружиною Кунігундою. 10 серпня 1002 вона була коронована у Падеборні архієпископом Віллігісом. Тоді ж сестра Оттона ІІІ Софія, союзниця Генріха, була висвячена в абатиси Гандерсхайма.

Поширення влади Генріха на всі землі імперії розтягнулося на сім місяців. Лишень після того, Як церква західних земель визнала його королем, Генріх коронувався другий раз – 8 вересня 1002 року в Ахені.

Влітку 1003 року Генріх відправився до Баварії, щоби придушити заколот його брата Бруно і маркграфа Генріха Швайнфуртського, які надіялися отримати герцогство Баварське. Генріх хотів передати цю землю маркграфу і оголосив, що баварці мають право самі обирати правителя. Незважаючи на допомогу, яку надав бунтівникам польський князь Болеслав І Хоробрий, Генріх отримав перемогу у битві при Кроссені і в 1004 році віддав Баварію брату своєї дружини, Генріху Люксембурзькому.

Конфлікт з Болеславом Хоробрим

Відразу після вбивства маркграфа Екгарда Мейсенського (квітень 1002 року) Болеслав Хоробрий зайняв лужицькі землі і землі Мільчан, у тому числі фортеці Будишин, Мейсен, Стріла. У липні 1002 року у Мерзебурзі Генріх ІІ передав Мейсен, всупереч бажанню Болеслава (який також перебував в Мерзебурзі), в управління брату Екгарда Гунцеліну. Сам Болеслав отримав від короля у ленне (васальне) володіння Лужиці і землі мільчан. Під час перебування Болеслава у Мерзебурзі частина німецьких воїнів збиралися напасти на польських дворян. За допомогою Бернхарда Саксонського вдалося уникнути зіткнення. Ображений Болеслав на шляху із Мерзебурга на батьківщину наказав спалити фортецю Штрела. У 1003 році він підтримав заколот Генріха Швайнфуртського у Баварії. В цьому ж році Болеслав захопив у полон свого колишнього союзника чеського князя Болеслава Рудого, наказав осліпити його і тримав в ув’язненні до самої його смерті. В результаті Болеслав Хоробрий контролював територію від кордонів з Угорщиною до Балтійського моря і Карпат і позбавив Генріха впливу на Чехію. Оскільки Генріх був зайнятий боротьбою з союзниками Болеслава у Франконії, східні кордони імперії залишалися беззахисними. Польський князь здійснив влітку 1003 році напад на землі імперії. В цій ситуації Генріх був змушений укласти союз з племенами ратарів та лютичів, розраховуючи на їх допомогу у боротьбі з Болеславом. Цей військовий союз з племенами язичників, які раніше неодноразово повставали проти німців, уповільнив християнізацію східних територій, що викликало невдоволення підданих короля і духовенства, за цю угоду імператора критикували Титмар Мерзебурзький та Бруно Квертфуртський.

У серпні 1004 року Генріх виступив у похід з Мерзебурга. Через сильні дощі ріки розлилися. Генріх різко змінив маршрут і відправився до Чехії. Він захопив замок Заац, в якому був польський гарнізон і пішов на Прагу, де в той час почалося повстання проти Болеслава, Болеслав втік до Польщі. Генріх призначив брата Бореслава Рудого Яромира, який був вигнаний до Саксонії, богемським герцогом. За допомогою Яромира король пройшов до Мейсенської марки і взяв Будишин. Контроль за маркою Генріх передав Герману, сину Екгарда Мейсенського.

У серпні 1005 року у поході Болеслава прийняли також участь і лютичі, які приєдналися до війська Генріха на Одері. Щоби уникнути битви, Болеслав пішов із Кроссена на Бубрі, де стояв табором. Територія між Одером та Позеном (німецька назва Познані) перейшла під контроль Генріха, Болеслав почав переговори. Мирна угода була укладена у фортеці Позен. Мир тривав два роки – у 1007 році Болеслав, скориставшись тим, що Генріх був походом у Фландрії, знову повернув собі все втрачена. Король, який перебував на Паску в Регензбурзі, отримав відомості про войовничі плани польського князя, згідно з якими він хотів завоювати землі до східних берегів Ельби. Генріх через Германа Мейсенського повідомив Болеслава про розірвання договору 1005 року. Болеслав напав на Лужицю, захопив Сербіште і взяв в облогу Будишин. Герман Мейсенський, який захищав Будишин, просив про допомогу Магдебург і Саксонію, але не отримав її і домовився з Болеславом про передачу фортеці за умови збереження життя воїнам гарнізону.

Рішення про новий похід проти Болеслава було прийнято на Паску 1010 року у Регензбурзі. Генріх відправився з військом, яке зібралося у Бельгерне, на Лужицю, але через хворобу Генріха військо повернулося. Невеликі загони дійшли до Шлезії, але Болеслав не став з ними битися і відвідв своє військо.

У липні 1012 року архієпископ Вальтад Магдебурзький провів безрезультатні переговори з Болеславом. Князь Польщі в наступному місяці зруйнував фортецю Лебуза. Генріх ІІ, який знаходився в той час біля західних кордонів, поспішив на схід. Однак конфлікт з люксембурзькими родичами не дав йому можливості вести бойові дії проти Болеслава, і 1 листопада 1012 року з польським князем було укладено мир в Арнебурзі. На початку 1013 року син Болеслава Мешко відвідав короля в Магдебурзі. Між Мешко і донькою пфальцграфа Еццо Риксою Лотарингською, племінницею Оттона ІІІ, у січні 1013 року було укладено шлюб. Влітку 1013 року у Мерзебурзі відбулася нова зустріч Генріха і Болеслава, на якій було вирішено, що за польським князем зберігаються ленні володіння Лужиці і Мейсенська марка, Болеслав зобов’язався  прийняти участь у поході короля на Рим. Своєї обіцянки Болеслав не виконав, тим самим показавши, що не визнає Генріха імператором.

Болеслав, який не відмовився від планів підкорення Чехії, надіслав свого сина Мешко ніби для укладення союзу, який направлений проти імператора, до чеського князя Удальріха. Болеслав мав намір захопити Удальріха, але люди чеського князя перебили свиту Мешко, а сам він був взятий в полон. Генріх вимагав видати Мешко  йому, а потім несподівано його звільнив за невеликий викуп. Болеслав був запрошений на зустріч Генріхом на Паску 1015 року до Мерзебургу. Польський князь не поїхав на зустріч, в Мерзебург поїхав маркграф Герман Мейсенський і посол Стойнев, які висунули вимогу розглянути проблеми на раді князів рейху. Влітку імператор зібра військо для нового походу проти Болеслава. У битві біля Кроссена 3 серпня 1015 року імператорська армія розбила польські загони під командуванням Мешко. Болеслав в той час вів бойові дії з армією герцога Бернхарда, який зміг зайняти землі біля Кюстрина. У той самий час Удальріх захопив і зруйнував фортецю Герліц. Мешко вдалося взяти Унтербург і відбити німецькі війська від Обербурга. Незважаючи на успіх, які мали імператорські війська, Генріх був невдоволений результатами військової компанії.

Протистояння Генріха і Болеслава завершилося після укладення миру у Бауцені 30 січня 1018 року, за яким Лужиці і землі мільчан перейшли у володіння Болеслава. Поляки вважали договір вигідним для них, оточення Генріха не схвалювало його дії. Однак мир с Болеславом приніс мир на східних кордонах імперії.

Перший італійський похід

Італійці 15 лютого 1002 року обрали королем маркграфа Ардуїна Іврейського. В 1004 році закликаний італійськими єпископами, які не визнавали Ардуїна, Генріх ІІ відправився до Італії, з боєм пройшов через Веронську ущелину, яку блокував Ардуїн, і підійшов до Верони. Багато союзників Ардуїна перейшли на сторону Генріха, сам Ардуїн втік. В Павії в церкві Сан-Мікеле 14 травня 1004 року Генріх був названий королем Італії, наступного дня був коронований залізною короною Лангобардів. В день коронації у місті спалахнуло повстання, при придушенні якого Павія була спалена, а швагро Генріха Гізельбер був смертельно поранений. Місто було пограбовано німцями. Наступного дня до Генріха, який переїхав з королівської резиденції до монастиря Святого Петра, прибула делегація міщан Павії з проханням пробачити їх і запевненням у лояльності до Генріха. Їм була поставлена умова відбудувати місто і королівську резиденцію. В Понтелунго Генріх скликав ховтаг, на якому прийняв присягу дворянства Ломбардії. Однак Генріх не пішов до Риму, щоби там коронуватися імператором, він коронувався імператорською короною у Римі через десять років. Король повернувся до Німеччини і зайнявся підготовкою походу на Польщу. На відміну від Оттона ІІІ, який намагався відродити Римську імперію з центром у Римі і який провів майже половину свого правління в Італії, Генріх більше переживав за становище німецьких земель, однак не збирався повністю відмовлятися від контролю над заальпійськими землями, а пізніше, коли папою став Бенедикт VIII, підтримував його у протистоянні проти римської знаті.

Боротьба на західних кордонах

У 1006 році Генріх зустрівся з королем Бургундії Рудольфом ІІІ. Невідомо, про що йшли переговори між племінником і дядьком, можливо про передачу прав успадкування на королівство Бургундія Генріху, оскільки Рудольф не мав дітей, або про долю єпископства Базель – пізніше воно увійшло до складу німецьких земель.

У 1007 році Генріх здійснив похід до Фландрії проти графа Балдуїна Фландрійського, який цілий рік утримував захоплене місто Валасьєн. Генріху вдалося переправитися через Шельду і зайняти Гент. Балдуїн здався Генріху в Ахені, той пробачив бунтівного графа і у 1012 році передав йому Валасьєн і острів Валахерн у ленне володіння.

У 1008 році розпочався конфлікт між Генріхом та братами його дружини. Навесні цього року брат Кунігунди Адальберт без відома і згоди короля був обраний єпископом міста Трір. Генріх вважав, що трірським єпископом повинен був бути більш досвічений Мейгінгауд, старший проповідник і камердинер Віллігіса. У відповідь у Трірі Адальберт та його союзники захопили резиденцію короля. Королівські війська тримали палац в облозі протягом 16 тижнів. Брат Адальберта Генріх V Баварський втратив довіру короля і був усунутий від управління Баварією (у травні 1009 року у Регензбурзі відбувся хофтаг, на якому Генріха V Баварського усунули з посади правителя Баварії).

Влітку 1009 року Генріх прийшов зі своїм військом на землі Люксембургів і розорив їх володіння. Через необхідність не мати небезпек у тилу перед черговим походом на Болеслава Хороброго Генріх уклав перемир’я з родичами восени в Майнці. Влітку 1012 на бік Генріха перейшов пфальцграф Еццо, який до того часу підтримував люксембурзьких родичів короля. Гарантією лояльності Еццо стала обіцянка Генріха зберегти за пфальцграфом спадок Матильди, його дружини і сестри Оттона ІІІ. Еццо також отримав у своє володіння палаци під Дюссельдорфом, Дуйсбургом і Заальфельдом. З того часу Генріх більш впевнено протистояв братам Кунігунди. 10 листопада 1012 року єпископи, які зібралися у Кобленці, засудили Люксембургів, а 1 грудня того ж року Генріх уклав з ними мир.

Другий італійський похід

Тривала відсутність Генріха в Італії створила багато труднощів для його прихильників, проти яких діяв Ардуїн І. Римські папи у той час підтримували римського патриція Кресценція, який перешкоджав зустрічам римських понтифіків та Генріха. Ситуація змінилася з початком понтифікату  Бенедикта VIII, який підтримував Генріха ІІ. Кресценції підтримували антипапу Григорія, якого не визнавав Генріх ІІ. Імператор розпочав другий похід на Рим.

У жовтні 1013 року Генріх ІІ у супроводі дружини Кунігунди відправився з Аусбурга до Риму. Ардуїн, розуміючи, що не має можливості протистояти королівському війську, просив Генріха прийняти зречення і залишити йому у володіння Іврею. Генріх ІІ відмовився. Король відсвяткував Різдво у Павії. У Равенні у січні 1014 року Генріх провів собор. Єпископ Равенни Адальберт втратив свою посаду, звідний брат Ардуїна Арнульф був вигнаний з міста. Генріх призначив в італійські єпископства своїх прибічників і наказав скласти списки майна, яке конфісковувалося у дворян, які підтримували Ардуїна (це майно дворяни отримали з єпископств та абатств).

14 лютого 1014 року Генріх прибув до Риму. Папа Бенедикт спершу зустрів короля біля воріт Рима, а потім, вже офіційно, разом із дванадцятьма консулами – біля церкви Святого Петра. Бенедикт коронував Генріха і Кунігунду як імператора та імператрицю. Деякі дослідники саме з коронацією Генріха ІІ пов’язують введення філіокве у християнський Символ віри у Богослужіння в католицькій церкві. Після коронації був собор, його робота тривала до 21 лютого. Одним із питань, які вирішувалися на соборі, було повернення абату Гуго Фафрському монастиря, який був відібраний Кресценціями. Невдоволені рішенням, Кресценції підняли повстання, яке було придушено королівськими військами наступного дня, обидві сторони зазнали великих втрат. Можливо, саме цей бунт Кресценціїв примусив Генріха переїхати з Риму до Павії, де були проведені засідання хофтагу та суда. У травні 1014 року Генріх скликав собор у Вероні, на якому заснував єпископство Боббіо. Таким чином, питання, які вирішував імператор в Італії, відносилися тільки до церковних справ.  Цей похід Генріха до Італії був такий самий нетривалий, як і перший, в середині червня він повернувся до Німеччини.

Після того, як Генріх пішов з Італії, Ардуїн захопив Комо, Верчеллі, Новару і напав на землі єпископів, які підтримували імператора. Противники Ардуїна під керівництвом маркграфа Каноси Боніфацій успішно протистояли йому. Ардуїн зазнав поразки, до військових невдач додалися  проблеми зі здоров’ям, і він зупинився в монастирі Фруттуаріа поблизу помира, де помер 14 грудня 1015 року. Боротьбу проти імператора продовжили сини Ардуїна і його дворяни.

У 1018 – 1020 роках

Політичним успіхом останніх років правління Генріха стала символічна передача йому бургундських королівських регалій, яка відбулася у місті Майнц 8 лютого 1018 року. Імператор повернув королі Бургундії Рудольфу ІІІ знаки королівської влади, таким чином, Рудольф ІІІ отримав своє королівство з рук Генріха.

Починаючи з Великодня 1018 року імператор займався примиренням дворян Нижньої Лотарингії. Використовуючи виключно свої дипломатичні здібності, Генріх добився укладення перемир’я між герцогом Готфрідом і графом Герхардом, які розв’язали в 1017 році криваву міжусобицю. У 1018 році швагро імператора, Генріх, за рішенням імператора знову отримав герцогство Баварію, причому місію передачі Баварії Генріх ІІ довірив своїй дружині Кунігунді.

У лютому 1019 року у Госларі був скликаний собор, на якому не вперше піднімалося питання про безшлюбність священиків, прихильником безшлюбності священнослужителів був імператор. Влітку цього року імператор відправився у похід проти Титмара, графа Верли, який боровся зі служителями церкви, у тому числі з єпископом Падеборна Майнверка. Взимку 1020 року Берхард ІІ Саксонський повств проти Генріха. Генріх взяв в облоку фортецю прихильників Бернхарда Шалькбург. До відкритого зіткнення не дійшло – імператриці разом із бременським архієпископом Унваном вдалося примирити Генріха і його бунтівного васала.

Навесні 1020 року імператор приймав на своїй землі папу римського Бенедикта VIII. З приводу цього візиту були організовані урочистості в Бамберзі та Фульді. У Бамберзі був скликаний спільний для італійських і німецьких священиків собор. Імператор подарував земельні володіння і розширив права деяких єпископів, особливо виокремивши брисенського єпископа Геріварда, який прибув разом з папою. Бенедикт VIII підтвердив підпорядкування напряму папському престолу єпископства Бамберг (про підпорядкування цього єпископства імператору оголосив ще Іоанн ХVIII, і взяв під свою опіку монастир у Фульді.

Третій італійський похід

Коронація Генріха у Римі і зобов’язання, які він мав перед своїми союзниками в Італії, привели його до конфлікту з Візантією, під владою якою була південна частина півострова і яка претендувала на розширення сфери свого впливу. Імператор Василь ІІ розвивав систему управління у грецькій частині Італії, споруджувалися укріплені фортеці та замки.

Успіхи візантійців, які не бажали визнавати владу римських пап у Південній Італії і які погрожували відновити своє панування в Центральній Італії, сприяли тому, що папа Бенедикт VIII у 1020 році поїхав через Альпи на переговори з Генріхом ІІ, які відбулися у Бамберзі та Фульді. У Бамберг разом з папою і великою кількістю світських та духовних імперських князів побуби також Мело із Барі, який очолив апулійське повстання проти візантійського панування, і його соратник Рудольф, який очолював норманських рицарів. Мело подарував Генріху цінний подарунок, плащаницю, яка прикрашена зірками – цей подарунок символізував панування імператора над світом. Під час святкування Паски Генріх призначив Мело герцогом Апулії, однак Мело через декілька днів (23 квітня 1020 року) помер у Бамберзі.

Виконуючи обіцянку, яку дав папі, Генріх восени 1021 року виступив в новий італійський похід. Перед цим походом імператор назначив єпископом Мілана Ариберта з північноіталійського дворянського роду, Равенни – священика Гериберта, Аквілеї – баварця Поппо. У Кельні наступником Гериберта, який був противником імператора, став за порадою імператора керівник імперської канцелярії Пілігрим.

6 грудня 1021 року Генріх прибув до Верони, де до його армії приєдналися північноіталійські союзники імператора. Він розділив військо на три частини. Перша частина під командуванням архієпископа Поппо повинна була пройти через центр Апенін на Південну Італію. Через Рим до Капуї вів свою армію кельнський архієпископ Пілгрім. Генріх ішов до побережжя Адріатичного моря. Біля Капуї Пілгрім взяв в полон князя Пандульфа, який перейшов на бік візантійців. Пандульфа засудили до страти, але, на прохання Пілгріма, імператор замінив страту на пожиттєве ув’язнення, причому засудений був закований в ланцюги, при Оттонах така кара не застосовувалась до дворян.

Армія Генріха, яка об’єдналася з військом під командуванням Пілгріма, в квітні 1021 року взяла в облогу добре укріплену візантійську фортецю Трою у Північній Апулії. Облога продовжувалася два місяця, жителі міста двічі присилали на переговори до імператора своїх дітей на чолі із священиком. Генріх після другої делегації мешканців міста прийняв капітуляцію. Трої. Жителі міста повинні були зруйнувати фортечні стіни і зобов’язувалися відновити місто лишень після принесення клятви вірності імператору. Геріх не став грабувати Трою, зняв облогу і швидко пішов через Беневент і Капую. В абатстві Монтекасіно за порадою імператора було призначено нового абата – Теобальда з монастиря Спасителя на Ленті. В Римі Генріх провів переговори з Кресценціями і отримав дипломатичну перемогу – ця сім’я, яка протягом декількох десятиліть боролася проти німецької присутності в Римі, перейшла на бік імператора. В Павії Генріх разом з Бенедиктом VIII провів собор, на якому було заборонено священикам одружуватися.

Генріх відновив свій авторитет і авторитет папи в Італії, передав лангобардські князівства на півдні Італії людям, які були вірні німецькій імперії. Однак успіхи цієї військової компанії були короткочасними – через два роки і Троя, і землі довкола Риму потрапили під візантійський вплив.

Після третього італійського походу

Після повернення з третього італійського походу Генріх зайнявся призначенням єпископів на посади, які стали вакантними після його відсутності. На місце померлого у 1022 році єпископа Бернварда Хільдесхаймського був призначений абат Годехард.

Бажаючи поширити церковну реформу на сусідні країни, Генріх зустрівся з королем Франції Робертом ІІ в Маасі влітку 1023 року. Тут двоє монархів домовилися провести сумісний собору у Павії, також був продовжений договір про дружбу 1006 року.

Перед смертю імператор намагався створити єдиний збірник законів для рейху. Він дав завдання імперській канцелярії створити прооект кримінального законодавства для монастирів Фульда, Лорш, Герсфельд і єпископства Вормс. Кримінальний кодекс не встигли розробити: цьому помішала смерть імператора.

Помер Генріх 13 липня 1024 року у королівській резидентції Гроне. Згідно його останнім бажанням, тіло імператора перевезли в Бамберг і поховали у Бамберзькому соборі.

Після смерті чоловіка Кунігунда заволоділа знакої вищої імператорської влади і до вересня 1024 року була регентом Німеччини разом із своїми братами – єпископом Дітрихом з Меца і герцогом Генріхом Баварським. Також в управлінні імперією приймав участь архієпископ Майнца Арібо. Згодом без будь-яких ускладнень влада була передана новообраному королю Германії Конраду ІІ, першому імператору із Салічної династії.

Політика Генріха ІІІ

Генріх девіз свого попередника Оттона ІІІ “Відроджена Римська імперія” змінив на девіз “Відроджене королівство франків”. У порівнянні зі своїми попередниками Генріх провів в Італії небагато часу. Він очікував понад десять років, наводячи порядок в землях на північ від Альп, перш ніж вступити у боротьбу з Ардуїном Іврейським, якого обрали італійським королем. Воюючи з польським князем Болеславом Хоробрим, Генріх не допустив приєднання до Польщі Чехії. Протистояння з Польщею закінчилося укладенням мирного договору, який забезпечив тривалий мир на східних кордонах імперії.

Під час свого правління Генріх підтримував церкву. Освіта, яку він отримав, допомогла імператору вільно орієнтуватися у церковних справах. Єпископами часто призначалися вихідці з віддалених територій імперії, в єпархії з бідним населенням єпископами призначалися багаті дворяни, в єпархії з багатим населенням єпископами призначалися монахи та члени збіднілих дворянських родин. Генріх був прибічником клюнійської реформи (рух за дисципліну у житті, проти втручання держави у церковні справи, неухильне дотримання бенедектинського уставу).

Від попередників Генріх отримав дві невирішені церковні проблеми, які виникли ще під час правління Оттона ІІІ – питання про повторне заснування єпископства Мерзебург і так звана Гандерсхаймська суперечка про те, якій єпархії, Майнцській чи Хільдесхаймській повинен підпорядковуватися монастир Гандерсхайм. Мерзебурзьке єпископство було засновано заново після смерті Гізелера, який був спершу єпископом Мерзебурга, а пізніше – Магдебурга. Порушуючи церковні правила, оскільки пастир не мав права залишити парафію, якщо проти цього виступає церковна влада, але за бажанням Оттона ІІ, Гізелер зайняв місце архієпископа Магдебурга у 981 році. Умовою його призначення був розпуск Мерзебурзької єпархії. 2 лютого  1004 року архієпископом Магдебурга став друг Генріха ІІ Тагіно. 6 лютого Генріх відновив Мерзебурзьке єпископоство і поставив на його чолі капелана своєї придворної канцелярії Вігберта. Гандерсхаймську суперечку Генріх безуспішно намагався врегулювати ще під час правління Оттона ІІІ. На різдво 1006 року у Пьольді він переконав Віллігіса і Бернварда Хільдесхаймського примиритися – суперечна була вирішена на користь Бернварда, монастир Гандерсхайм підпорядковувався Хільдесхаймській єпархії.

Генріх заснував єпископство Бамберг, до якого увійшл землі єпископств Вюрцбурга та Айхштета. З єпископства Бамберг місіонери відправлялися проповідувати християнство на слов’янські землі. Єпископство перетворилося у важливий культурний центр. Соборна школа Бамберга була однією з найшкращих в імперії поряд із школами в Гандерсхаймі, Льєжі і Магдебурзі.

Генріх ІІ і дворянство

При Оттоні ІІ та Оттоні ІІІ герцоги стали могутніми. На півдні імперії до кінця Х століття їх становище можна було порівняти з королівським. У той самий час північноальпійська частина рейху стала вважатися “німецькою”. Політика Генріха була спрямована на подолання племінної роздробленості, створення, наскільки це можливо, єдиної держави. Франконія і Саксонія більше не повинні були складати національне ядро рейху, а Швабія та Баварія більше не повинні були відігравати керівну роль. Також Генріх намагався підкорити королівській владі крупну аристократі і рішуче наказував всіх, хто йшов проти нього. Герцоги вже не були пов’язані тісними сімейними відносинами з королем як при Оттоні І та Оттоні ІІ. Вільніше, ніж всі його попередники, Генріх ІІ розпоряджається земельними володіннями.

Дата укладення шлюбу між Генріхом і Кунігундою невідома. Є відомості, що до березня 1001 року герцог Баварії був уже одружений. Швидше за все він одружився з вересня 997 року по березень 998 року. Шлюб був щасливим: імовірно, на стосунки Генріха з дружиною не вплинули ні конфлікт з її братами, ні те, що у сім’ї не було дітей. Кунігунда, як і всі інші представниці династії Оттонів, приймала безпосередню участь в управлінні державою. Коли Генріх йшов у військові походи, він довіряв дружині регенство.

Підсумки правління

Протягом свого правління Генріх боровся проти свавілля імперської знаті, намагаючись встановити міцну королівську владу. Відмовившись від ідеї Оттона ІІІ про відродження імперії, центром якої повинен був стати Рим (хоча землі на південь від Альп продовжували входити до складу Імперії), імператор зосередив свою увагу на вирішення невідкладних завдань в Німеччині.

Через багатолітню боротьбу з польським князем Болеславом Хоробрий, Генріх був змушений укласти непопулярний серед його підданих союз із слов’янськими язичницькими племенами. Мир 1018 року був більш вигідний для Польщі, однак гарантував спокій на східному кордоні рейху.

Приєднання Бургундії відбулося при новому імператорі, Конраді ІІ, але саме Генріх зумів створити союз трьох держав – Німеччини, Бургундії та Італії.

Канонізація

Після смерті Генріха вшанування імператора підтримувалося діячами церкви і більш за все в Бамберзі, де по ньому служили щорічні панахиди. За Генріхом закріпилося ім’я “Благочестивий”. У 1146 році папа Євгеній ІІІ видав канонізаційну буллу. Перед канонізацією відомості про чудо, яке відбулося біля могили Генріха було провірено і визнано справжнім. В 1147 році, у річницю смерті Генріха, єпископ бамберзький Еберхард ІІ провів церемонію канонізації на могилі імператора. Слід за Генріхом в 1189 році був канонізований єпископ Бамберга Оттон І, а в 1200 році – дружина Генріха Кунігунда. Бамберзька єпархія стала єдиним місцем у християнському світі, де в ХІІ столітті відбулися три успішних процеси канонізації.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

20 − 13 =