Згідно з візантійською храмовою іконографією дві найдавніші чудотворні ікони-реліквії Христа, а саме Мандиліон (нерукотворний образ на платку, “Святий Убрус”) та Кераміон (нерукотворний образ на керамічному черепку “Святий Черепок”), зображуються навпроти один одного на лицьових сторонах східної та західної підкупольних арок хрестово-купольного храму. Розміщуючись безпосередньо під куполом на найвидніших місцях, вони утворюють стрижневу структуру в системі розпису. Таке розміщення Мандиліона та Кераміона було вже добре відомим в іконографічних програмах ХІІ століття [1].
Contents
Історія чудотворних образів
Історія появи чудотворних образів описана у візантійській “Розповіді імператора Костянтина про едеський образ” (далі – “Розповідь”), яка була написана імператором Костянтином VІІ Багрнородним у зв’язку з тріумфальним перенесенням реліквії Мандиліону з Едеси до Костантинополя у 944 р. Ця “Розповідь”, яка зібрала усі відомі на той час відомості, стала у Візантії головним джерелом інформації про Мандиліон та Кераміон, на якому всі решта текстів базувались. Стосовно Мандиліона “Розповідь” подає дві версії походження Мандиліона. За одною Мандиліон утворився, коли Спаситель, витерши своє обличчя полотенцем, залишив на ньому своє зображення; цей образ отримав цар Абгар через свого слугу Ананія. За іншою версією, зображення утворилося у Гетсиманському саду, коли з Христа стікав піт, “як краплі крові”. Один з учнів витер полотном обличчя Ісуса, зображення, що утворилося, було передено Фомою царю Абгару через апостола Тадея [2].
Такі перекази стали причиною появи нових варіантів Нерукотворнго Образу. Так, в одному з російських творів згадується, окрім Святого Убруса, також Комуліанська копія і копія, яка зцілила святу Марію Синклитікію. У Клинцовському іконописному оригіналі ХVІІІ століття називаються чотири нерукотворних образи. Перший був подарений семилітнім Христом єгипетському царю Євфродізію, який прийшов на поклоніння; другий – едеський; третій з’явився після того, як Господь обтер піт свого обличчя під час хресного сходження на Голготу. Цей плат з обличчям він віддав апостолу Фомі. Цей переказ, очевидно, пізнього часу, і пов’язаний із розповсюдження у російському іконописанні зображення Нерукотворного Спаса у терновому вінці, яке перейшло із західної іконографії наприкінці ХVІІ століття. Воно могло були викликано намаганням дати православне пояснення новому типу, на противагу латинській легенді про Плат Вероніки. Накінець, четвертий образ Ісус Христос залишив мучениці Акілані вже після Свого вознесення, відвідавши її дім в Каміліанах, вмившись та обтерши обличчя [3].
Історія Кераміона
Стосовно Кераміона, “Розповідь” не тільки розповідає два різних перекази, але і повідомляє про дві різні реліквії. Одна з них з’явилася на шляху в Едесу, коли Ананій (слуга царя Абгара), зупинившись на нічліг у місті Ієраполіс, сховав дорогоцінний Мандиліон у купі черепиці за містом. У північ стовп вогню з’явився над тим місцем, де був схований Мандиліон. Як повідомляє “Розповідь”, налякані мешканці Ієраполіса, “обшукавши це місце, знайшли не тільки покладене туда Ананієм [полотно], але і, на одній черепиці, що лежала поблизу, інший, незвичайний і надприродній відбиток на черепок з тканини, божественного відображення нерукотворного з нерукотворного образу… Витерши черепицю, вони залишили божественний відбиток в себе…”. Інша реліквія Кераміона з’явилась набагато пізніше. Коли внук Абгара знову перейшов до язичництва, Мандиліон був схований у ніші над головними воротами Едеси, а сама ніша була закладена керамічною плитою. Про місце тайника забули до часу Перської облоги VІ ст., коли воно було показано уві сні єпископу Едеси, який відкрив нішу перед воротами і отримав “божественний образ непошкодженим, а світильник не згас за стільки років. На поставленій перед світильником для кращого зберігання черепицею відбилося інший образ цього образу – він і донині зберігається в Едесі” [4].
Робер де Кларі розповідає свою історію походження ікони “Нерукотворного Спаса”. Приведемо її повністю. “Був колись у Константинополі святий чоловік; і сталося так, що цей чоловік з любові до Бога вкрив черепицею дім якоїсь жінки, вдови. І коли він покривав його черепицею, йому з’явився наш Господь і заговорив з ним; а цей добрий чоловік був опоясаний полотном. “Господь сказав: “Дай це полотно”, – і добрий чоловік дав його, і наш Господь обернув ним Своє обличчя, так що його риси відбилися на полотні, і потім віддав назад; а потім він йому наказав віднести полотно і прикладати хворим і сказав, що будь-хто, хто візьме віри, зцілиться від своєї хвороби. І добрий чоловік взяв полотно і забрав; а коли він підняв черепицю, по побачив на черепиці образ, який утворився такий самий, як і на полотні, і тоді він забрав черепицю і полотно, і після цього немало хворих зцілилося ними, і ці реліквії висіли посеред церкви (Фароської), так, як я вам сказав” [5].
Візантійська історія про два Кераміони була до останнього часу не зовсім зрозумілою. Було відомо, що Кераміон переніс до Константинополя імператор Никифор Фока відразу ж після перенесення Мандиліона – у 966 чи 968 роках. Але який із двох – “ієрапольський” чи “едеський” – залишалося незрозумілим. Співставлення доступних джерел, включаючи важливу розповідь “Про перенесення чудотворного Кераміона з Ієрополіса”, дозволяє зробити висновок, що обидві реліквії були перенесені до Константинополя Никифором Фокою. Цікаво, що Антоній Новгородський згадує у 1200 р. про два Кераміони у Великому імператорському палаці за декілька років до зникнення обидвох реліквій у результаті захоплення Константинополя хрестоносцями. Перший Кераміон, який вшановувався в Ієрополісі, був перенесений у 966 р. і розміщений у церкві Всіх святих Великого палацу. Едеський Кераміон з’явився у Константинополі у 968 р. і був розміщений в імператорському храмі-релікварії Богоматері Фароської, в якій з 944 р. вже перебував Едеський Мандиліон. Писемні та іконографічні свідчення дозволяють вважати, що статус едеської реліквії був вищим, ніж в образа з Ієраполіса. Пріоритет переказу про чудотворну нішу в Едесі отримав відображення в детальному циклі переказу про Мандиліон на полях срібного окладу ікони з Генуї, яка, будучи даром візантійського імператора, відобразила Константинопольську традицію вшанування ікон [6]. Ікони зникли у сумнозвісному 1204 році [7].
Копії Мандиліону
Деякі ікони, які нам сьогодні доступні, видаються за справжній Мандиліон. Зокрема, в Грузії, в Державному музеї мистецтв, зберігається ікона VІІ століття, яка називається “анчисхатським Спасом”. На іконі є написи, які вказують на неї, як на автентичну едеську святиню. Також у соборі Святого Петра у Римі зберігається ікона, яка також видається за автентичний Нерукотворний Спас. Однак за легендою ікона зникла у 1204 році під час Четвертого хрестового походу, коли венеціанський корабель, який її перевозив, затонув [8]. Хоча цілком можливо, що було втрачено тільки копію реліквії, які достовірно почати з’являтися з VІ століття. Зокрема, у “Хроніці” Михайла Сирійського є розповідь про знатного аристократа на ім’я Афанасій (VІ ст.), який заказав таку копію: “Тоді він прийшов до одного дуже вмілого живописця і попросив його написати такий образ. І як це було виконано, і з’явився інший образ, який мав настільку досконалу схожість із своїм зразком, наскільки це взагалі було можливо. Бо живописець затемнив фарби так, як це було прийнято у давні часи” [9].
Туринська Плащаниця та Мандиліон
У 1978 році у Парижі було видано книгу Вілсона “Туринська Плащаниця – саван Христа”. У цій праці автор ототожнює Плащаницю з Мандиліоном [10]. Але деякі дослідники стверджують, що ці реліквії жодного відношення одна до іншої не мають. Так, Леонід Успєнскій пише: “Цілком не торкаючись питання про справжність Туринської Плащаниці як реліквії, ми не будемо зупинятись і на безглуздості ототожнення (навіть у плані здорового глузду) живого обличчя, що дивиться широко розкритими очима, з обличчям мертвим; ототожнення величезної Плащаниці (4,36х1,1м) з невеликим платом, що вживався для вмивання. Однак не можемо не відзначити, що це ототожнення суперечить богослуженню, а значить і самому змісту образу. Служба не тільки визначено відносить Нерукотворний Образ до історії царя Авгара, але і пояснює його молитвенне, богословське значення; вона переконливо вказує на зв’язок цього образу з Преображенням…” [11].
Слід зазначити, що у Константинополі Х ст. і Мандиліон і Керамінон приймали участь у святкових процесіях, таким чином їх могли споглядати віруючі. Однак вже в ХІ ст., за свідченням сучасників, Мандиліон закривають і не показують широкому колу віруючих, що говорить про важливість цієї реліквії [12].
Що ж кажуть прихильники ототожнення цих двох реліквій (окрім зовнішньої подібності)?
Враження імператора Костянтина про Мандиліон з Едесси зберіг для історії царський писар. У 944 році Костянтин VІІ Порфирородний, ще будучи хлопчиком, у вузькому колі, при свічках, розглядав розгорнутий Мандиліон. Головною несподіванкою для нього було те, що образ монохромний, а не кольоровий, як він вважав. Зображення виявилось досить нечітким, так що дехто взагалі нічого не міг побачити. Однак, відійшовши на декілька кроків від Мандиліону, можна було розрізнити лик Спасителя [13]. Як ми знаємо, на Плащаниці зображення також монохромне і його можна побачити лише на певній відстані.
У промові рефендарія Григорія з нагоди переносу в Константинопіль едеського образу у 944 році зазначається: “Бо воно (зображення) написано не тими засобами, за допомогою яких мистецтво живопису робить образи, надаючи можливість розуму уявити першообраз, живопис створює цілісність зображення різноманітними фарбами (букв. “різнокольоровими малюючи фарбами”)… Але це зображення – нехай буде кожен утверджений цією розповіддю! – створено тільки потом передсмертної боротьби на вічноживому обличчі, (потом), що стікає як згустки крові, і перстом Божим. Ось вони і є, воістину, прекрасні кольори, що створили відбиток Христа, прикрашений краплями, що лились з його власного боку. І те, й інше сповнено повчання: тут кров і вода, там – піт та обличчя…” [14]. Тобто, з цього документа видно, що зображення було монохромним, є згадка про кров і воду, що лились з людського боку, також висувається припущення, за яким зображення було утворене не людиною, а Божою волею через піт і кров, що відобразили обриси людини. Як бачимо, зображення Мандиліону не було схоже на звичайну ікону, що привертало увагу людей. Згадка про кров і воду, які лились з боку, дає можливість припустити, що мова іде не тільки про обличчя, але й про тулуб людини. Тобто тут порушується традиційне ототожнення полотна з відбитком винятково одного обличчя.
За традицією, Мандиліон давав неодноразово точні відбитки [15]. У житії Павла Латрського згадується Мандиліон (біля 955 року). Житіє розповідає про те, як Павло попросив імператора Костянтина VІІ накрити святиню полотном, а потім це полотно прислати йому. Звичайні люди не бачили у цьому відрізі матерії нічого, проте Павло був здатний розрізняти образ Спасителя, що відобразився у ньому [16]. Можливо, мова іде і про копію, але тоді ця копія повинна була бути схожою на оригінал; можливо, вона була зроблена неякісно, зображення було дещо слабшим, ніж на Мандиліоні, тому наголошується на невидимості зображення. В одному з фрагментів у Псевдо-Кипріана (ІІІ – ІV століття) наводиться лист або Діяння святого Іоанна, в якому Ісус говорить: “Ви мене побачите так, як можна побачити кого-небудь у воді чи в дзеркалі”, ці властивості ми бачимо у Плащаниці [17].
Історикам Візантії було добре відомо, що Мандиліон з Едесси називали й іншим іменем – тетрадіплон [18]. Так, слово тетрадіплон зустрічається у Діяннях Тадея VІ століття: “Ананій…подивившись уважно і зосереджено на Христа, був неспроможний торкнутись його. Знавець сердець (Ісус) попросив обтерти його; він взяв тетрадіплон і, помившись, обтер своє обличчя. Залишивши своє зображення на плащаниці (sindon), він дав його Ананію” [19]. Тут важливий переклад даної цитати. Так, раніше “tetradiplon” перекладався як полотенце (рушник), “sindon” – як полотно [20]. Термін “sindon” грецький і вживається у Євангеліях тільки на позначення поховальних пелен Ісуса. Тобто ця версія Легенди про Абгара дає можливість стверджувати, що йдеться не про маленький клаптик полотна, а про повнорозмірний відбиток.
Існують три версії легенди – одна подана Євсевієм Кесарійським (ІV ст.) у “Церковній історії”, паралельно –Доктрина Аддаї, (ІV-VІ ст.), інша – Діяння Тадея (ІІ пол. VІ-VІІ ст.), ще одна виникла під час перебування Мандиліону (Плащаниці) в Константинополі. За Євсевієм Кесарійським та у Доктрині Аддаї цар Абгар V, правитель Едесси, сучасник Ісуса Хриса послав свого слугу до Спасителя, щоб той зцілив його. Цей слуга був художником і намалював Ісуса. У Діяннях Тадея повідомляється, що художник був неспроможний намалювати Ісуса і той залишив відбиток на полотні, витершись ним. Мабуть, пізніше люди зрозуміли неможливість створення зображення художником. Під час перебування Мандиліону в Константинополі виникла ще одна версія легенди – згідно неї на Мандиліоні було зображено не лишень обличя, але й тіло Ісуса у повен зріст [21].
Відоме значення слова tetradiplon: “складений у чотири рази”, але зміст не зрозумілий [22]. Ще у ІV столітті у Гераполі, сирійському місті біля Євфрату, існувала служба, присвячена Мандиліону, що був вкинутий у пічку, де він був схований і згодом знайдений [23].
Під 544 роком Мандиліон згадується за досить дивних обставин: цього року перси, очолювані царем Хосровом І, облягли Едессу і сконструювали високу башту з дерева, з якої у місто метали вогняні снаряди. Оборонці міста прокопали підземний хід до цієї башти, та не могли її підпалити, бо під землею не було достатньо повітря для підтримки полум’я. Оберіг Едесси, так званий Лист Ісуса, спричинився до виникнення бажаного вогню, що зупинило перську навалу. Євагрій повідомляє, що святу ікону облили водою, тією ж водою облили і дерево, яке треба було підпалити. Після цієї процедури “дерево загорілося, згоріло до попелу і підпалило усе, що було над ним (тобто споруди для облоги)” [24].
Очевидно, тут ідеться не про підпал башти, а про військовий прийом: підкоп підкріплювався дерев’яними опорами, які спалювали, і підкоп обвалювався, руйнуючи споруду, що була на поверхні. Саме такий прийом використовувався при штурмі візантійцями критської фортеці, як оповідається в “Історії” Лева Диякона, візантійського автора другої половини Х ст. [25].
Якщо поглянемо на Плащаницю, то можемо за слідами від пожежі встановити, що полотно було складене чотири рази, так, щоб обличчя опинилося посередині і було на поверхні; висота ікони становила 50 сантиметрів [26]. Робер де Кларі, хроніст ІV Хрестового походу, який востаннє згадує Плащаницю, зазначає: “…цей саван відкривали щоп’ятниці, так що можна було добре бачити лик нашого Господа…” [27]. Тобто, очевидно, відкривали тільки зображення обличчя Плащаниці. Таке зображення легко представлялось як ікона, за нею можна було без проблем доглядати. Крім того, як ми знаємо, Христос на Плащаниці був цілком нагим, тому логічно було виставляти на показ лише обличчя. Якщо дійсно у даній ситуації було взято Мандиліон до тунелю, то у розгорнутому вигляді це було неможливим.
Однак при ототожненні двох реліквій слід врахувати, що на зображеннях Мандиліону в іконографії Христа зображували з відкритими очима, а на Плащаниці – мертва людина із опущеними повіками. З цього можна зробити два висновки – або це були дві реліквії, або зображення Мандиліону стилізовановано, оскільки Христа потрібно було зображувати живим, а не мертвим, оскільки у християнстві він воскрес і продовжує жити.
[1] Лидов А.М. Мандилион и Керамион как образ-архетип сакрального пространства // Восточнохристианские реликвии / Редактор-составитель А.М. Лидов. – М.: Прогресс-Традиция, 2003. – 656 с. – С. 249 – 270. – С. 249.
[2] Лидов А.М. Мандилион и Керамион как образ-архетип сакрального пространства // Восточнохристианские реликвии / Редактор-составитель А.М. Лидов. – М.: Прогресс-Традиция, 2003. – 656 с. – С. 249 – 270. – С. 250 – 251.
[3] Припачкин И.А. Иконография Господа Иисуса Христа. – М., 2001. – 224 с. – С. 30 – 31.
[4] Лидов А.М. Мандилион и Керамион как образ-архетип сакрального пространства // Восточнохристианские реликвии / Редактор-составитель А.М. Лидов. – М.: Прогресс-Традиция, 2003. – 656 с. – С. 249 – 270. – С. 251.
[5] Припачкин И.А. Иконография Господа Иисуса Христа. – М., 2001. – 224 с. – С. 161 – 162.
[6] Лидов А.М. Мандилион и Керамион как образ-архетип сакрального пространства // Восточнохристианские реликвии / Редактор-составитель А.М. Лидов. – М.: Прогресс-Традиция, 2003. – 656 с. – С. 249 – 270. – С. 251 – 252.
[7] Припачкин И.А. Иконография Господа Иисуса Христа. – М., 2001. – 224 с. – С. 36.
[8] Припачкин И.А. Иконография Господа Иисуса Христа. – М., 2001. – 224 с. – С. 29.
[9] Припачкин И.А. Иконография Господа Иисуса Христа. – М., 2001. – 224 с. – С. 28.
[10] Успенский Леонид. Нерукотворный Образ Спасителя// Студенческая газета “Татьянин день” (http://jupiter.math.msu/church/russian/TD/9/obraz.html), 11.08.99. – С.4 з 4.
[11] Успенский Леонид. Нерукотворный Образ Спасителя// Студенческая газета “Татьянин день” (http://jupiter.math.msu/church/russian/TD/9/obraz.html), 11.08.99. – С.2 з 4.
[12] Лидов А.М. Мандилион и Керамион как образ-архетип сакрального пространства // Восточнохристианские реликвии / Редактор-составитель А.М. Лидов. – М.: Прогресс-Традиция, 2003. – 656 с. – С. 249 – 270. – С. 255 – 256.
[13] Беляков Александр. Современное состояние исследования Туринской Плащаницы// Туринская Плащаница SHROUD.SHM.RU Российский Центр Туринской Плащаницы (http://www.shm.ru/Shr_iss.htm), 07.11.99, (1996). – С.3 з 9; Zaccone Gian Maria. Mandylion z Edessy (з книги Zaccone Gian Maria. Śladami Całunu. Historia dawna i wspólczesna) (http://www.calun.org/strony/slad/mandylion.html), 23.12.00 (1997). – С.2 з 4.
[14] Речь рефендария Григория по случаю переноса в Константинопіль эдесского образа в 944 году// Туринская Плащаница SHROUD.SHM.RU Российский Центр Туринской Плащаницы (http://www.shm.ru/shr_georg.htm), 07.11.99, (1996). – С.1 з 1.
[15] Успенский Леонид. Нерукотворный Образ Спасителя// Студенческая газета “Татьянин день” (http://jupiter.math.msu/church/russian/TD/9/obraz.html), 11.08.99. – С.1 з 4.
[16] Герстель Шарон. Чудотворный Мандилион. Образ Спаса Нерукотворного в византийских иконографических програмах// Загадка Туринской Плащаницы (http://www.shroud.orthodoxy.ru/scharon.htm), 25.11.99. – С.2 з 5.
[17] Марінеллі Еммануела. Саван – Туринська Плащаниця / Пер. Завальнюк В.М. – Львів, 2002. – 184 с. – С. 97
[18] Беляков Александр. Современное состояние исследования Туринской Плащаницы// Туринская Плащаница SHROUD.SHM.RU Российский Центр Туринской Плащаницы (http://www.shm.ru/Shr_iss.htm), 07.11.99, (1996). – С.3 з 9.
[19] Markwardt Jack. The Fire and the Portrait// The Shroud of Turin Website, (http://www.shroud.com/markwar2.htm), 25.11.99, (1998). – С.2 з 11.
[20] Markwardt Jack. The Fire and the Portrait// The Shroud of Turin Website, (http://www.shroud.com/markwar2.htm), 25.11.99, (1998). – С.2, 8 з 11.
[21] Беляков Александр. Современное состояние исследования Туринской Плащаницы// Туринская Плащаница SHROUD.SHM.RU Российский Центр Туринской Плащаницы (http://www.shm.ru/Shr_iss.htm), 07.11.99, (1996). – С.4 з 9; Markwardt Jack. The Fire and the Portrait// The Shroud of Turin Website, (http://www.shroud.com/markwar2.htm), 25.11.99, (1998). – С.1-2 з 11; Zaccone Gian Maria. Mandylion z Edessy (з книги Zaccone Gian Maria. Śladami Całunu.Historia dawna i wspólczesna) (http://www.calun.org/strony/slad/mandylion.html), 23.12.00 (1997). – С.1, 2-3 з 4.
[22] Беляков Александр. Современное состояние исследования Туринской Плащаницы// Туринская Плащаница SHROUD.SHM.RU Российский Центр Туринской Плащаницы (http://www.shm.ru/Shr_iss.htm), 07.11.99, (1996). – С.3 з 9.
[23] Main Events// Collegamento pro Sindone, (http://space.tin.it/scienza/bachm/EVENTS.HTM), 25.11.99. – С.2 з 6.
[24] Markwardt Jack. The Fire and the Portrait// The Shroud of Turin Website, (http://www.shroud.com/markwar2.htm), 25.11.99, (1998). – С.1 – 3 з 11.
[25] Диакон Лев. История.-М., 1988.-240 с. – С. 18.
[26] Беляков Александр. Современное состояние исследования Туринской Плащаницы// Туринская Плащаница SHROUD.SHM.RU Российский Центр Туринской Плащаницы (http://www.shm.ru/Shr_iss.htm), 07.11.99, (1996). – С.3 з 9.
[27] Клари, Робер де. Завоевание Константинополя.-М., 1986.-176 с. – С. 66.