Соціальна програма Понтифіка у країнах третього світу

Незвичний пам'ятник Іоанну Павлу ІІ в Римі, кожен може стати під його захист

Незвичний пам’ятник Іоанну Павлу ІІ в Римі, кожен може стати під його захист

Однією з найголовніших причин міжнародної напруженості, що породжує різноманітні ідеології, в тому числі промарксистські політичні течії, є соціальна нерівність як всередині країн, так і у світовому співтоваристві – світ поділений на розвинені держави і держави, які принизливо називають «країнами третього світу». Папа зазначає: «Справедливість і мир ідуть у парі, поміж ними існує постійний зв’язок. Справедливість і мир служать добру кожного й усіх, тому вони потребують ладу й правди; вони також наражені і на однакові небезпеки: порушення справедливості несе загрозу і для миру» [230].

Іоанн Павло ІІ стверджує, що комунізм виник із суспільної нерівності, яка значно зросла. Ця суспільна нерівність після падіння комунізму ще більше поглибилася, і «радикальний» капіталізм разом зі «споживацтвом», йому притаманним, становить реальну загрозу для людства. Він вбачає в ньому і причини кризи інституту сім’ї і поширення явища, яке називає «культурою смерті» [231].

Папа пише: «Зміни, що відбуваються в сучасному світі, дають людям надію на краще майбутнє, але одночасно сьогоднішня ситуація таїть у собі численні загрози, подібних до яких не знала ще історія людства. І Церква повинна, використовуючи будь-яку можливість (в ООН, ЮНЕСКО, ФАО тощо) безперервно сповіщати про ці загрози, але при цьому спиратись на істину, отриману від Бога [232].

Через неповні три роки з початку понтифікату, у вересні 1981 року, Папа звернувся до проблеми соціальної справедливості в енцикліці Laborem exercens («Той, хто займається працею»), де прямо заявив, що «сьогодні мільйони людей і далі живуть в умовах ганебної і негідної убогості», і виступив з вимогою для них «підтримки і надії». До цієї ж теми Іоанн Павло ІІ повернувся в Sollicitudo Rei Socialis («Турбота про соціальну справедливість»), енцикліці, що побачила світ у грудні 1987 року, і в Centesimus Annus, травневій енцикліці 1991 року. В останній він застерігає людство від небезпек «радикальної капіталістичної ідеології» [233]. В цій же енцикліці Папа заявив, що не вважає «капіталізм єдиною моделлю економічної організації». Він назвав небезпечними і загрозливими катастрофічними наслідками уявлення про те, що вирішення соціальних проблем нібито залежить від якої-небудь матеріалістичної чи атеїстичної ідеології. За словами Іоанна Павла ІІ, мільйонам людей сьогодні загрожує «дикий капіталізм», який шукає лише влади, вигоди і бездумного споживацтва [234].

У своїй енцикліці «Бог, багатий милосердям», Святий Отець зазначає: «Багато дітей помирають від голоду на очах у своїх матерів. У різних частинах світу і у різних соціально-економічних системах існують цілі зони бідності, недоїдання та різного роду неповноцінності. Усе це відомо кожному. Нерівність між людьми і народами не тільки зберігається, але і поглиблюється… Тривогу відчувають не лише ті, хто живе у злиднях та гніті, а й ті, хто насолоджується перевагами багатства, прогресу та влади» [235].

Папство виступило і проти найбільш поширеної політичної теології – «теології звільнення». Латиноамериканська дійсність призвела до того, що католицькі священнослужителі, які ідентифікуються з народом, включались у суспільну і політичну боротьбу задля повалення несправедливих режимів. Саме там виникли «теологія прогресу», «теологія звільнення», «теологія революції» тощо. Під час першої закордонної поїздки Папа Іоанн Павло ІІ виступив в Пуебло проти цих теорій зі справжнім, базованим на вірі тлумаченням теології звільнення і висловив думку про те, що, хоч обов’язком Церкви є підтримка бідних і допомога їм, священнослужителі не можуть підпадати під вплив радикальних суспільно-політичних учень (в даному випадку – марксизму). Церква засуджує суспільну несправедливість, але бореться проти неї не політичними методами, а шляхом духовного вдосконалення людини – бо корінь «поганого» не в суспільній системі, вона є лише наслідком, а в тому, що людина відійшла від віри. Таким чином, гріх, особистий гріх набуває суспільних масштабів в несправедливій суспільній системі. Префект Конгрегації Віровчення кардинал Йозеф Ратцингер вважає, що «теологія звільнення» у вузькому розумінні характеризується прийняттям нею ворожої до християнства марксистської позиції [236].

В неділю, 28 січня 1979 року, Папа виголосив свою пастирську проповідь до єпископів Латинської Америки, очевидно, прагнучи їх застерегти від «теології звільнення»: «…Деякі люди намагаються довести, що Ісус був заангажованим політично, нібито одним з тих, хто боровся проти римської окупації і влади, отже втягненим в класову боротьбу. Ідею Христа – політичної особи, революціонера, підпільної людини з Назарету не можна узгодити з первісним вченням Церкви. Плутаючи прихований зміст слів обвинувачів Ісуса, відкидають саму Ісусову науку; інші люди сприймають його смерть як наслідок політичного конфлікту і нічого не згадують про волю Господа видати себе, як і про усвідомлення своєї місії відкуплення… Він не приймає позицію тих, що змішують речі Божі з чисто політичними цілями… Перспектива його місії значно глибша, – повне спасіння через зміну, миролюбність, прощення і покірну любов». Папа визначив, що більше прав можна отримати релігійним вихованням, аніж революційними актами насильства [237]. Він відкинув «нове тлумачення» Біблії, в якому прихильники «теології звільнення» вбачають революційний зміст. Церква, заявив Папа, осуджує соціальну несправедливість, але вона повинна боротися проти неї не політичними методами, не зближуючись з тією чи іншою філософією або ідеологією, а шляхом морального вдосконалення людини, бо зло не в соціо-політичних структурах капіталізму, а в тому, що у людини нині відсутня своя абсолютна сила – віра [238].

У вересні 1984 року Конгрегацією віри було видано «Інструкцію про деякі аспекти «теології звільнення». Цей документ має яскраво виражену антикомуністичну спрямованість і орієнтований не тільки проти «теології звільнення», а й проти марксизму. «Мільйони наших сучасників, – читаємо в ній, – законно прагнуть знайти основні свободи, яких вони позбавлені тоталітарними або атеїстичними режимами, що захопили владу революційним і насильницьким шляхом саме в ім’я визволення народу. Не можна ігнорувати цю ганьбу нашого часу: претендуючи нібито на свободу, в рабських, негідних людини умовах тримають цілі народи» [239].

Суперечності «теології звільнення» та інших промарксистських теорій Папа викриває під час своїх поїздок у країни третього світу, зокрема, до Латинської Америки. У березні 1983 року він відвідав Центральну Америку та Гаїті, і візити по-своєму мали політичний характер. В Нікарагуа промарксистський режим сандіністів вів відкриту війну з повстанцями, яких підтримували Сполучені Штати Америки. У Сальвадорі продовжувалася нескінчена громадянська війна військового режиму з марксистськими революціонерами [240].

У 1985 році Іоанн Павло ІІ відвідав у Південній Америці Тринідад і Тобаго, Венесуелу, Еквадор і Перу, і завжди його урочисто зустрічали. Папа на власні очі побачив жахливу убогість у містах і селах, а на додаток про «теологію звільнення» почув більше, аніж хотів. Уже в ході першої бразильської поїздки (1980 р.) Іоанн Павло ІІ зрозумів, до якої міри ця нова теологія розколола Церкву. Саме там він вперше зустрівся з жахливою бідністю третього світу. У Ріо-де-Жанейро Папа відвідав Фавела-ді-Відігаль – район халуп, розташований на схилі гори [241].

Розвиток країн третього світу Папа вважає запорукою миру в сучасному світі. Він зазначає: «…інше слово для позначення миру – це розвиток. Подібно до того, як існує колективна відповідальність за уникнення війни, так існує і колективна відповідальність за продовження розвитку [бідних країн]» [242].

Папа намагається також виступати проти несправедливих режимів, на усунення яких, зокрема, і спрямована «теологія звільнення». У 1983 році Іоанн Павло ІІ відвідав Коста Ріку, де його зустрів президент Люїс А. Монче. Розповідаючи президенту про мету відвідин, Іоанн Павло ІІ сказав: «Я говорю про мир, злагоду і надію». Папа відкинув насильницькі ідеології, ліві й праві, але заохотив шукати соціальне поліпшення без насильства чи колективної системи, яка утискає людей більше за капіталізм. Папа заохочував людей покращити своє внутрішнє становище без втручання капіталістів і більшовиків [243].

Апостольська Столиця не виявила інтересу до перевороту на Гаїті, підтриманого військовою інтервенцією Сполучених Штатів Америки у 1994 році. Ватикан дуже негативно ставився до обраного трьома роками раніше президента Жана-Бертрана Аристида, позаяк він не тільки був посвяченим священнослужителем – а канонічне право забороняє священикам висувати свою кандидатуру на пост президента, – а перш за все тому, що був палким прихильником теорії звільнення [244].

На Філіпінах кардинал Хайме Сін був одним з лідерів революції, спрямованої проти диктатури Маркоса. В Центральній Америці Церква в роки протистояння, що продовжувалося майже два десятиліття, відкрито викривала діяльність ескадронів смерті, створених правим урядом. У 1994 році в Гватемалі церковне бюро, що займалося проблемами дотримання прав людини, стало головною організацією, яка проводила розслідування справи зростаючої кількості убивств, здійснених військовим режимом [245].

У січні 1995 року Папа здійснив своє вже 64-е закордонне турне за маршрутом Папуа-Нова Гвінея – Австралія – Шрі-Ланка – Філіпіни. На папську месу в Манілі зібралося від 3 до 4 мільйонів людей. Філіпінці були в захваті – вони пам’ятали візит Іоанна Павла ІІ 1980 р. і його виступи на захист політичних свобод, соціальної справедливості та заборонених режимом Маркоса профспілок і страйків. Хоча дехто з радикальних священиків та єпископів і критикував тоді Папу за стриманість і обережність, згодом вони не могли не визнати: папський заклик до «революції духа, а не революції гармат» поклав початок рішучим змінам у країні [246].

Особливу увагу Іоанн Павло ІІ надає Кубі. Більшість населення цієї країни сповідує католицизм, але водночас Куба перебуває під владою жорсткого комуністичного режиму. Свою першу подорож Іоанн Павло ІІ здійснив в Пуебло, в Мексику, на конференцію латино-американського єпископату, в якій мав брати участь ще Павло VІ. Папа приділяв Латинській Америці особливу увагу, адже на Кубі ось уже двадцять років продовжувалась «соціалістична революція» Фіделя Кастро, і папа, очевидно, поділяв побоювання західних політиків щодо можливості її «експорту» в інші католицькі країни Латинської Америки. Саме там існувала «теологія звільнення», яка із співпрацею з лівими силами задля досягнення соціальної справедливості могла звернути у бік марксизму [247]. Кардинал Етчігері вперше відвідав Фіделя Кастро в Гавані у 1994 році. Кардинал вважав, що Ватикану час зайнятися проблемою неминучих політичних змін на цьому острові. Найбільшою турботою Церкви залишається турбота про те, аби після закінчення багатолітньої епохи Кастро зміни ці відбулись без кровопролиття [248].

21-25 січня 1998 року Іоанн Павло ІІ відвідав Кубу. У програмі візиту були урочисті Богослужіння в Гавані на площі Революції ім.Хосе Марті, у м.Сантьяго-де-Куба, зустрічі з духовенством, студентами, мирянами. Несподіванкою для кубинського народу стала особлива увага до візиту Святійшого Отця президента Куби Фіделя Кастро. Так, 23 січня він несподівано прибув до Гаванського університету на зустріч Іоанна Павла ІІ зі студентами і двадцять хвилин очікував її початку [249]. З нагоди візиту Верховного Понтифіка Фідель Кастро наказав звільнити деяких політв’язнів [250]. Іоанн Павло відвідав більше десяти диктаторів за 20 років свого понтифікату. Але з них тільки Фідель Кастро погодився на тіснішу співпрацю з Церквою та пообіцяв більшу релігійну свободу населенню [251].

Іоанн Павло ІІ зазначає: «Криза марксизму не ліквідовує у світі несправедливість і гніт, якими, використовуючи їх у своїх інтересах, живився сам марксизм. Тим, хто шукає сьогодні нову і справжню теорію і практику звільнення, Церква пропонує не лише свою соціальну доктрину і взагалі своє вчення про особистість, спасенну у Христі, вона і конкретно зобов’язує себе боротися із знедоленістю і стражданням» [252].

На відео Іоанн Павло 2 відвідує фавели в Ріо де Жанейро

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

6 − three =