Писати про Іоанна Павла ІІ і легко, і одночасно важко. Легко тому, що про першого слов’янина на Папському престолі у світі написано сотні фундаментальних досліджень, не рахуючи часто вельми грунтовних журналістських статей. Легко ще й тому, що вперше за всю історію папства Архипастира можна не лише чути по радіо чи споглядати на екранах телевізорів, але вступити з ним в особистий контакт, адже немає жодної значної країни (за винятком хіба що Росії та Китаю, в яких його візити вважаються “небажаними”), де б не бачили цю, зараз вже сутулу стару людину, яка цілує землю біля трапу літака, а згодом зі знаменитого вже папамобіля благословляє тисячні натовпи, що виходять його вітати. І це при тому, що на нього здійснено чотири замахи і особа Папи далі продовжує бути мало що не ціллю номер один для десятків терористичних груп та мафіозних структур в усьому світі. Але Папа нехтує засобами особистої безпеки не лише на вулицях. Його можна бачити в шпиталях біля ліжка важкохворих, в лепрозіях серед прокажених, яким він несе своє благословення та слово розради.
Без перебільшення можна стверджувати, що цей Папа вперше за всю історію Ватикану вийшов у своїй діяльності за межі католицької конфесії (однієї з найчисельніших, як-не-як більше мільярда вірних), і став Папою для всього світу, а тому незгоди, конфлікти, проблеми мусульман і язичників, християн некатолицького напряму і буддистів, атеїстів і різного роду “богошукачів” стали його проблемами. Вперше світ наочно на практиці побачив, як на Землі успішно здійснюються права на спадковість св. Ап. Петра. Не треба при цьому перебільшувати його можливостей у сучасній міжнародній політиці, бо не має в своєму розпорядженні ні ядерно-ракетного потенціалу, ні могутніх фінансових засобів. Але ж зупинились у вересні 1943 р. танки Гітлера перед невидимими кордонами найменшої держави світу – Ватикану, а це всього аж 45 гектарів землі (!), і не посмів він окупувати цей невеликий клаптик Європи, хоча майже весь континент ще був в руках фашистського диктатора. Очевидно, є в світі сила більша, ніж танки та ракети, бомби і фінансова могутність. А цю силу у порівнянні зі своїми попередниками теперішній Папа використовує найбільш ефективно.
Про цю непересічну людину писати нелегко через те, що важко вибрати в океані інформації насуттєвіше та найголовніше, особливо в нашому своєрідному інформацінойному просторі, бо немає жодної української книги українського автора про Папу, виданої на Україні. Декілька перекладених брошур, які носять вузькоконфесійний характер, кілька десятків статей в засобах масової інформації, написаних з оказії довгоочікуваної його візити – ось і весь здобуток наших видань. І це при тому, що без принципової, впертої та постійної боротьби Іоанна Павла ІІ з комунізмом навряд чи була б можлива незалежність України! Тому ця книга написана не лише з оказії його сподіваних відвідин, але є даниною шани людині, яка добре розуміє проблеми України, постійно про неї думає і щиро бажає всім нам тільки добра і благополуччя.
Не можу проминути ще одну сторону особистості Папи: його надзвичайну привабливість і виключну комунікабельність. Влітку 1992 р. мав шастя особисто спілкуватись з Іоанном Павлом ІІ під час загальної аудієнції. Здавалось би, що можна було сказати протягом декількох хвилин розмови? Але вже майже десять років знаходжусь під враженням цих чи не найшасливіших хвилин мого життя. Такої думки не лише я один…
Ця книжка на українському інформаційному просторі є першою ластівкою і надіюсь, що не останньою. А в першій спробі при особливому бажанні можна віднайти немало недоліків. Але не помиляється лише той, хто нічого не робить. Розрахована вона на всіх, хто цікавиться особою Папи, його чи не найголовнішою стороною діяльності – боротьбою за мир, за суспільний спокій… На порозі третього тисячоліття всі ми повинні нарешті усвідомити, що ми єдине суспільство, а тому свої проблеми мусимо вирішувати спільно з огляду на те, що залишимо у спадок своїм внукам. Інакше наша цивілізація має всі підстави стати останньою, а чекати її кінця довго не доведеться.
Авторам бажаю і далі плідної співпраці. Вони молоді і тільки починають розкривати свої можливості. Свою співпрацю з ними буду згадувати лише з приємністю.
18 квітня 2001 р. проф. Заборовський Я.Ю.