Роль Папи у розвалі соціалістичного табору

Іоанн Павло ІІ і лідер Куби Фідель Кастро

Іоанн Павло ІІ і лідер Куби Фідель Кастро

Ніхто сьогодні не може применшити заслуг Папи у справі ненасильницького повалення тоталітарних режимів у Центрально-Східній Європі. Саме ненасильницького – Папа спеціально підкреслює це у фундаментальній енцикліці «Сentesimus anno» («Сотий рік»). В максимально заідеологізованому середовищі, де належність до певної групи ставилася вище загальнолюдської гідності, Церква на чолі з Вселенським архієреєм утверджувала право кожної людини на повагу [258].

У Польщі, на улюбленій батьківщині Папи, він щоденно до того, як у 1978 році був піднесений на трон Петра, боровся з комуністичним режимом своєю зброєю – словом усним та писемним [259]. Ставши кардиналом, він уникав відкритих конфліктів з комуністичними властями, намагаючись досягти своїх цілей шляхом переговорів чи інколи навіть компромісів – однак він ніколи не відходив від принципів і не поступався у питаннях, які мали для нього першочергове значення. Стратегія майбутнього Папи полягала в тому, щоб турбувати комуністів протестами усними і письмовими з кожного питання, яке, на його думку, було порушенням прав Церкви чи ж взагалі прав людини, включаючи порушення свободи викладання католицької релігії і катехизису. Голос Войтили гримів з амвона, він бомбардував власті градом петицій, прохань про дозвіл на будівництво храмів і семінарій, про організацію процесій і прощ, а також безперервними протестами проти призиву семінаристів в армію [260].

Альберто Берті вказує на факт фінансування католицькою організацією «Opus Dei» «Солідарності» у Польщі: «Недавно президент одного американського банку повідомив мені, що «Opus Dei» брала значну участь у фінансуванні польської «Солідарності». Це цілком пояснює, чому вплив «Opus Dei» постійно зростає у всіх справах, пов’язаних з Ватиканом, і перш за все у фінансових структурах Святого Престолу. Усі нові директори Інституту релігійних справ пов’язані з «Opus Dei» [261]. Папа підніс Клерикальний Союз Святого Священства і «Opus Dei» в ранг особистої «прелатури»: це давало «Opus Dei» значну автономію, прецендентів чому в історії Церкви не було. Організація ця, що складалася зі священнослужителів і світських католиків, підкоряється безпосередньо Конгрегації зі справ єпископів і самому Папі. На відміну від інших релігійних структур країн третього світу, що проголошували «теорію звільнення» і – на думку Войтили – загравали з комунізмом, «Opus Dei» залишається організацією беззастережно антикомуністичною [262].

Своє ставлення до тоталітарних режимів Папа висловив в енцикліці «Відкупитель людини»: «Уже в першій половині нинішнього століття, в період, коли почали розвиватися різноманітні тоталітарні режими, які, як усім добре відомо, призвели до жахливої військової катастрофи, Церква ясно визначила свою позицію щодо цих режимів. У той час усім здавалося, що вони служать найвищому благу, тобто благу Держави; однак подальший хід історії показав, що це було служіння заради якоїсь однієї партії, яка отожнювала себе з державою. Насправді ці режими обмежували свободу громадян, відмовляючись визнавати їх необхідні права, ті права, які до середини нашого століття і отримали міжнародне визнання [Декларація Прав Людини]» [263].

Папа відзначає руйнівну силу атеїзму, що веде до зневаги загальнолюдських цінностей та руйнує життя людей. Як приклад – історія Європи: «Трагічні події, що окропили землі Європи кров’ю в жахливих братовбивчих війнах; прихід до влади авторитарних тоталітарних режимів, які зневажали і зневажають свободу і основні права людини; сумніви та умовності щодо прогресу, який, хоч і використовує багатства Всесвіту для зростання достатку і надлишку, не лише шкодить середовищу життя, але і створює жахливі знаряддя руйнування, – ось доленосний результат філософсько-культурних течій, що не визнають трансцедентності; усе це принесло людині розчарування, підштовхнуло її до скептицизму і релятивізму, якщо не замурувало її у нігілізмі, відчутті відсутності сенсу життя, екзистенціального неспокою» [264].

До обрання на папський престол К. Войтила неодноразово демонстрував свій інтерес до марксизму, що позначилось і на його підході до соціальних проблем, і на термінології, якою користувався. Критики Папи навіть склали з марксистських термінів соціальний Словник Папи. Як і кардинал С. Вишинський, він вважав, що «доля комунізму вирішується не в Росії, а у Польщі, завдяки її Католицькій Церкві», що «Польща покаже всьому світу, як треба боротися з комунізмом, і весь світ буде їй за це вдячний». І сприйняв боротьбу з комунізмом як свою місію. Сьогодні у К. Войтили є всі підстави відчувати задоволення за ту роль, яку відіграла у падінні цієї системи Католицька Церква [265].

К. Войтила особливо вшановував святого Станіслава, єпископа, вбитого Болеславом Хоробрим. Історія зі святим Станіславом була алегорією, яка комуністичним властям Польщі не сподобалася. Культ єпископа-мученика К. Войтила використовував для політичної боротьби з режимом, і це було більше від просто хитрого ходу: він був частиною його особистості [266]. Ще будучи кардиналом, боровся з режимом за організацію процесії на честь святого через весь Краків. Власті тоді підозрювали, що він саме її, владу, ототожнює з королем-тираном, який у 1079 році наказав вбити єпископа [267].

Обрання Кароля Войтили на Святий Престол посилило довіру до Церкви поляків-католиків. Польща залишалася однією з небагатьох країн світу, яких не зачепила криза священицького покликання (у 1977 р. налічувалося 26 000 священиків, 4000 семінаристів проти 2078 у 1937 р.) [268]. Коли комуністичні власті Варшави і Москви зрозуміли, що вибір нового Папи може стати потенційною серйозною загрозою для стабільності всієї комуністичної системи, вони були в шоці. Обрання Кароля Войтили Папою стало для них повною несподіванкою. Але коли комуністи оговтались і зрозуміли, що Іоанн Павло ІІ не збирається негайно проголошувати новий хрестовий похід, у стосунках між Сходом і Заходом настала нова ера. Папа відіграв у ній складну, делікатну, та все ж головну роль, з самого початку обережно приступивши до подальшого розвитку початої Павлом VІ східної політики, заснованої на встановленні контактів з комуністичним світом [269].

У 70-80-і роки Ватикан розширив контакти з країнами соцтабору. Були три візити Папи Римського Іоанна Павла ІІ в ПНР – у 1979, 1983 і 1987 роках, врегульовано ряд церковних питань з урядами Болгарії, Угорщини, Чехословаччини. У виступі в Ченстохові 5 червня 1979 року на єпископській конференції Іоанн Павло ІІ так визначив принципи ставлення єпископату до держави в соціалістичних країнах: збереження єдності серед єпископів та віруючих, активізація пастирської діяльності, максимальний доступ до засобів масової інформації та виховання дітей, участь у формуванні соціальної позиції віруючих, забезпечення такого статусу церковних установ, який надав би їм незалежність від держави [270].

Кароль Войтила, хоч раніше в Кракові постійно боровся з властями, як і примас, не передбачив тоді близького краху комунізму. Зараз, однак, ставши Папою, він розробив нову, виваженішу форму взаємовідносин між Церквою і комуністичним режимом. Нею повинна була стати Ostpolitik, започаткована у Польщі, де її представляв і проводив С. Вишинський. Іоанн Павло ІІ надавав великого значення політичному потенціалу Комітету захисту робітників, який виник після страйків 1976 року і який вперше в історії об’єднав робітників та інтелігенцію. До 1979 року комітет став найсерйознішим опозиційним рухом, з підпільною пресою і своїми книжковими виданнями, користувався підтримкою католицьких інтелектуалів з лівоцентристських угруповань. Більшість з них були особисто і політично ближчими до К. Войтили, аніж до С. Вишинського [271].

У квітні 1979 р. Іоанн Павло ІІ відвідав Варшаву, тут його зустрічали з бурхливим захопленням [272]. У той час як комуністичні власті у Варшаві відносно спокійно сприйняли візит Іоанна Павла ІІ до Польщі, у Москві забили тривогу, і радянське керівництво розпочало таємну кампанію, спрямовану проти нового Папи і Ватикану. Згідно з документами з архівів ЦК КПРС (раніше не були опубліковані), секретаріат ЦК прийняв 13 листопада 1979 року «Дії, спрямовані на протидію політиці Ватикану стосовно соціалістичних країн» з шести пунктів. Всі радянські політичні організації і заклади отримали спеціальні завдання щодо антивойтилівської кампанії [273].

Іоанн Павло ІІ під час відвідин Польщі намагався порушити не тільки соціальні проблеми, а й, приміром, питання нацистського терору. Як відомо, польський народ, як і український, єврейський та російський, найбільше постраждали від нацизму. Символом фашистської жорстокості є Освенцім. 2-10 червня 1979 року Іоанн Павло ІІ відвідав Освенцім, де виголосив промову: «Приходжу тут сьогодні як прочанин. Відомо, що я не раз бував тут, а багато разів. І ходив до келії смерті Максиміліана Кольбе і ставав під муром смерті та переходив поміж заваленими крематоріями Березінки. Не міг не прийти тут як Папа. Отож приходжу до цього особливого святилища, де народився, можу сказати, патрон нашого важкого сторіччя, подібно як 900 років тому народився під мечем… св.Станіслав, Патрон поляків…» [274].

У 1980 році під час страйку робітників на верфі у Гданську утворилася загальнопольська організація «Солідарність». Незабаром вона стала політичним рухом. Був це, однак, рух з дуже сильним католицьким акцентом. Важко встановити, який вплив мав візит Святого Отця до Польщі у 1979 році на факт утворення «Солідарності» через чотирнадцять місяців, але певний зв’язок між цими двома подіями, безсумнівно, існував. У Гданську всього за одну ніч на воротах верфі імені Леніна з’явилися його портрети і біло-жовті прапори Апостольської Столиці. Моральна підтримка з боку Іоанна Павла ІІ протягом десятилітньої кризи в Польщі була дуже важливою, позаяк дозволила опозиції вижити [275].

Коли 11 листопада Верховний суд у Варшаві зареєстрував «Солідарність», Папа особисто взяв на себе роль її захисника. Реєстрація союзу стала актом надзвичайно важливим, оскільки цим самим комуністичний режим вперше був позбавлений монополії щодо контролю над робітничим класом. Визнання незалежної профспілки відкривало дорогу до ще більших політичних змін. 12 листопада, звертаючись до польських прочан, що зібралися в аудиторії Павла VІ у Ватикані, Іоанн Павло ІІ сказав, що він хоче «висловити… радість з приводу того, що відбулось за останні дні на нашій батьківщині: з приводу розумної і зрілої угоди, досягнутої між властями і незалежними новоутвореними професійними спілками, які, спираючись на утверджений статус, починають свою діяльність» [276]. Робітники, інтелігенція, селяни, навіть чимало функціонерів пристали до «Солідарності». Водночас вона здобула місце на радіо й телебаченні. Над Польщею, яка досі рідко бачила таку одностайність громадян, повіяв вітер лібералізації [277].

У травні 1981 р. на площі св. Петра в Римі здійснено замах на Папу, важко поранено. Одужання тривало декілька тижнів. Громадська думка в Польщі пов’язувала замах на папу-поляка зі становищем в «блоці», створеному «Солідарністю» [278].

Іоанн Павло ІІ намагався сприяти послабленню комуністичного режиму в Польщі не лише через контакти з польськими політичними діячами, а й з лідерами СРСР. 23 лютого відправив через монсеньора Франко чергове особисте послання Л. Брєжнєву. У ньому попереджував радянського лідера, що той повинен поважати незалежність Польщі і права «Солідарності». Церква стала повноправним учасником процесу формування польської політики та історії [279]. У рамках все більшого залучення Ватикану до вирішення різних світових проблем, що почалося зі вступу на Папський трон Іоанна Павла ІІ, Апостольська Столиця зайнялася переговорами між НАТО і Варшавським договором – спершу щодо стримування озброєння і ліквідації тактичного ядерного озброєння в Європі, а потім і з інших основних проблем «холодної війни» [280].

Щоб не допустити втручання СРСР у польські справи, вночі з 12 на 13 грудня 1981 р., після напруженої політичної боротьби як між опозицією та владою, так і всередині ПОРП, В. Ярузельський створив «Військову раду національного порятунку». Державна рада проголосила воєнний стан. Заборонено будь-які збори, крім церковних відправ. Будь-який рух припинено, а кордони закрито. Арештовано багатьох, зокрема Л. Валенсу, Герека, всіх керівників «Солідарності», а також «Комітету робітничої оборони». Політичне життя в Польщі завмерло [281].

«Кожна людина і кожен народ переживає обмеження свободи як біль і несправедливість. Обмеження свободи, притаманної людині, призводить до протесту, заколоту і навіть війни», – писали польські єпископи через місяць після введення у Польщі воєнного стану. У восьмидесяті роки Католицька Церква стала справжнім пристанищем волі як для віруючих, так і для невіруючих. Костели проводили пастирську діяльність серед робітників, творчих кіл, вчителів тощо. Люди збиралися там, щоб прослухати лекції, організувати допомогу інтернованим і арештованим. Через церковні організації йшли посилки із закордонними дарами, які потім розподілялися поміж найбільш нужденними. Річниці національних свят ставали приводом, аби під час богослужіння його учасники могли продемонструвати свою прихильність ідеї незалежності і «Солідарності». «Вільну батьківщину поверни нам, Господи», – співали віруюч [282].

У 1981 році була опублікована енцикліка «Laborem excercens». Марксизм, підкреслено в цьому документі, «протиставив капітал праці», а марксистська формула найманої і експлуатованої праці як товару «відчужує працю від капіталу» і «призвела до економічних, соціальних, політичних і моральних конфліктів». Суперечності між працею і капіталом, пролетаріатом і капіталістами характеризуються як вигадка матеріалістичних економістів, марксистів. Це «цілком суб’єктивний фактор», який можна подолати шляхом «гармонійного співробітництва працедавців і робітників» [283].

У 1982 році Іоанн Павло ІІ присвятив багато часу і уваги «війні» в Польщі. За рік п’ять разів зустрічався з примасом Глемпом, двічі – з головою церковної сторони в спільній комісії уряду і єпископату кардиналом Махарським, а також двічі розмовляв з єпископом Домбровським, секретарем Польського єпископату. Тим часом у Польщі єпископат і правлячий режим, прагнучи однієї мети, проводили все результативніші переговори у рамках спільної комісії, яка збиралася вже майже щомісячно. Підсумком стало звільнення з-під арешту Леха Валенси, а генерал В. Ярузельський 31 грудня 1982 року оголосив про пом’якшення режиму, хоча офіційно воєнний стан ще не був відмінений [284].

Величезне значення для народу мали два пастирські візити Іоанна Павла ІІ до Польщі (у 1983 та 1987 рр.). Папа у своїх проповідях багато разів згадував про «Солідарність», підкреслюючи тим самим міжнародне значення польського суспільного руху [285]. Незважаючи на ідеологічні розбіжності, Войцех Ярузельський та Іоанн Павло ІІ знайшли спільну мову, зумовлену взаємною повагою та любов’ю до батьківщини [286]. Уряд пішов на поступки, дозволивши Папі приїхати до Польщі, де той перебував з 16 до 23 червня 1983 р., а Лехові Валенсі дозволили провести з ним розмови. Воєнний стан повністю скасували 22 липня [287].

Дев’ятнадцятого жовтня 1984 року сталася справжня катастрофа. Злочинці з польської міліції і секретних служб безпеки викрали і вбили Єжи Попелюшко, молодого і надзвичайно популярного священика [288]. Цей пастир «Солідарності» щомісячно у варшавському костелі св. Станіслава Костки відправляв Службу Божу за батьківщину, що викликала в людях сильні патріотично-релігійні переживання [289]. Його смерть укріпила народ Польщі в підтримці «Солідарності» більше за будь-яку іншу подію з часу останнього візиту Іоанна Павла ІІ за півтори роки до того. Бандитське вбивство мало навіть більший ефект, аніж вся підпільна діяльність Л. Валенси [290]. З усієї польської справи можна зробити висновок: тільки найбрутальніша сила дозволила соціалістичному режимові утриматись [291].

Другого січня 1985 року з нагоди 1100-ї річниці з дня смерті Святого Мефодія була опублікована енцикліка «Slavorum apostoli». Якщо до Іоанна Павла ІІ християнство характеризувалося як західна культура, то обрання і діяльність польського Папи підтверджують, що і Східна Європа є частиною цієї християнської культури і культурної спадщини. Більш того, Іоанн Павло ІІ відзначає навіть вагоміше релігійне і духовне значення Сходу, аніж секуляризованого Заходу. Нинішній Папа, ще будучи кардиналом, сформував свій центральноєвропейський образ Церкви, який відрізняється від попередніх уявлень тим, що включає в себе Європу не лише латинської культури, а й грецької і слов’янської [292].

Одинадцятого березня 1985 року Центральний Комітет Комуністичної партії Радянського Союзу обрав Михайла Горбачова генеральним секретарем (за місяць до цього помер Черненко). Він став третім генсеком ЦК КПРС за останні неповні три роки [293].

У 1986 році Папа опублікував енцикліку «Dominum et vivеfeсantem» («Господь і животворящий»). В ній особливо проявилося антикомуністичне підгрунтя політичної платформи Ватикану. Як зазначала газета італійських комуністів «Уніта», це фактично документ про атеїстичний матеріалізм. В енцикліці підкреслюється, що кризі світу і людства, яка набрала нині особливо загрозливих розмірів, здатна протистояти лише Католицька Церква. Причиною кризи названо глибокий занепад культури, загальнолюдських моральних та ідейних засад внаслідок панування матеріалізму. «Від похмурих тонів матеріалістичної цивілізації і, особливо, від тих знаків смерті, які примножуються в соціально-історичній картині світу, де вона здійснюється, піднімається новий так чи інакше усвідомлений заклик до Духа, який дає життя» [294].

Наприкінці 1986 року спільна комісія уряду і єпископату, на яку Папа через єпископат сильно впливав, почала готувати скликання консультативної ради з провідних суспільних діячів, а також спеціалістів різних галузей без врахування їх світогляду. Вони повинні були взяти на себе роль урядових радників щодо формування національної політики. Це була ідея В. Ярузельського. Режим ясно поставив умови: потрібно залучити опозиційних інтелектуалів, письменників та економістів для участі в роботі ради, хоч офіційно для осіб, відкрито пов’язаних з «Солідарністю», двері залишалися закритими. Вперше проти такого експерименту не заперечував Радянський Союз в особі М.С.Горбачова. Церква, таким чином, стала рівноправним партнером уряду у підготовці остаточного звільнення Польщі з-під гніту комуністичної влади [295].

Тринадцятого січня 1987 року Іоанн Павло ІІ і генерал В. Ярузельський провели вісімдесятихвилинну бесіду віч-на-віч в особистому кабінеті Папи в Апостольському палаці. Пізніше обидва «великі поляки» публічно назвали цю подію «історичним візитом». Було закладено фундамент під формування «трикутника Іоанн Павло ІІ – Войцех Ярузельський – Михайло Горбачов». В. Ярузельський виконав всі обіцянки, дані Папі у Польщі у 1983 році: воєнний стан знято, політичні в’язні були звільнені, знято також більшість накладених на життя суспільства обмежень [296].

Шостого червня 1987 року Іоанн Павло ІІ приїхав до Польщі з триденним папським візитом [297]. 17 липня Польща і Апостольська Столиця встановили офіційні дипломатичні відносини, що стало вершиною дивовижних досягнень альянсу польського Папи з польським комуністом, генералом армії [298].

Боротьба проти радянського режиму продовжувалась виданнями енциклік. 19 лютого 1988 року проголошена нова енцикліка Папи «Solicitudo rei socialis» («Соціальна дбайливість церкви»). У ній йдеться про існування антагоністичних світів, які виходять з «двох протилежних ідеологій, бачень людини, її свободи і ролі в суспільстві». Напруження між ними зумовлене різними концепціями суспільного розвитку, але обидві концепції, говорить Папа, «недосконалі і потребують коректив». При цьому він підкреслює, що ставлення церкви є критичним і до капіталізму, і до колективізму, до колективізму марксистського. Тут же йдеться про залежність розвитку людства від стану його моральності [299].

У Радянському Союзі, починаючи з 1987 року, на сторінках ліберальної московської преси з’являються перші спроби критичної оцінки державної політики в релігійній сфері. Це, зокрема, підштовхнуло борців за відродження Греко-Католицької Церкви (ГКЦ) в Україні до рішучих кроків. Уже 4 серпня 1987 року група греко-католицького духовенства та віруючих відкрито заявила про вихід з підпілля, а в грудні того ж року було організовано Комітет захисту УКЦ, який очолив політв’язень Іван Гель [300].

Навесні 1988 року М.С.Горбачов порадив патріарху Російської Православної Церкви запросити всіх релігійних лідерів світу до Москви на святкування тисячоліття хрещення Русі [301]. Святкування відбувалося 4-16 червня 1988 року. Звільнення священиків, повернення Церкві монастирів, ікон, телевізійні трансляції, офіційна співпраця в церемоніях, переговори з приводу католицьких уніатів українського Підкарпаття – все це істотно пом’якшило образ «безбожної» держави [302].

М. Горбачов і його дружина прибули до Риму 30 листопада 1989 року. Ключовим чинником до порозуміння між Іоанном Павлом ІІ та М. Горбачовим стало те, що під час бесіди зі Святим Отцем радянський лідер зобов’язався визнати формальні права греко-католиків в Україні як самостійної Церкви, а також повернути конфісковане у цієї Церкви майно. Внаслідок зустрічі Іоанна Павла ІІ з Горбачовим в 1990 році були встановлені дипломатичні відносини між Апостольською Столицею та Москвою [303].

У 1992 році М.Горбачом писав: «Все, що відбулось у Східній Європі за останні роки, не було б можливим без цього Папи і без тієї надзвичайної ролі, у тому числі політичної, яку він відіграє на світовій арені». Але Іоанн Павло ІІ додав ще наступне: «Комунізм як система впав у деякому розумінні сам… Через власну імманентну слабкість» [304]. Також Папа зазначав, що падіння комуністичного режиму є прикладом ненасильницького вирішення проблеми [305].

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

four × 5 =