Роки німецької окупації і Іоанн Павло ІІ

Молодий Кароль Войтила

Молодий Кароль Войтила

Іоанн Павло ІІ пише у спогадах: «…Вибух війни докорінним чином змінив ситуацію у моєму житті. Університетські професори справді намагалися розпочати новий академічний рік, але заняття тривали тільки до 6 листопада 1939 року. У цей день німецьке керівництво скликало усіх професорів на збори, які закінчилися вивезенням цих вельмишановних людей науки до концентраційного табору у Заксенгаузен. На цьому у моєму житті переривається період полоністичних студій і починається період німецької окупації, під час якої я передовсім намагався багато читати та писати. Саме у тому періоді і постали мої перші юнацькі літературні твори».

Під час німецької окупації Кароль Войтила протягом кількох років був простим робітником[30]. Від березня 1940 року працював магазинним кур’єром, а з 11 жовтня 1940 року – робітником на содовій фабриці у Кракові[31]. Тоді він запізнав важкої фізичної праці і навчився сходитися з людьми так, як до цього здатні не багато священиків. Робота навчила його переносити страждання мовчки і з гідністю, прищепила внутрішню дисципліну, яку пізніше, вже Папою, він намагався встановити у все більш бунтівній Церкві. К. Войтила завжди ототожнював себе з простими селянами і робітниками, часто публічно вимагав справедливості для «трудового народу» – не дуже часта і не дуже типова вимога в устах Папи, але, як стверджує сам Іоанн Павло ІІ, це поняття ввів ще Ісус Христос[32].

Папа пише: «Щоб уникнути вивезення на примусові роботи до Німеччини, восени 1940 року я почав працювати чорноробом у каменярні, пов’язаній з хімічною фабрикою Solvay. Каменярня знаходилась на Заклецьку, приблизно за півгодини шляху від мого дому на Дембіках. Отже, я щоденно ходив на роботу у тій каменярні, про яку пізніше написав поетичний твір. Я тоді був свідком, як під час вибуху каміння вбило робітника, і це справило на мене велике враження»[33].

Своє ставлення до окупації Польщі німецькими військами Кароль Войтила висловив так: «Я думаю, що звільнення наше повинно бути воротами Христовими. Я думаю про Польщу афінську – але кращу за Афіни всім колосальним багатством християнства. Про таку Польщу мріяли поети і пророки вавилонської неволі. Народ переможений, як Ізраїль, бо не зрозумів месіанського ідеалу, свого ідеалу, який вже був піднятий, як факел, – але не досягнутий». Ці роздуми 1939 року лягли в основу суспільної і політичної філософії К. Войтили – молодого священика, єпископа на ІІ Ватиканському соборі і Папи. Він визнавав її, коли, будучи єпископом і кардиналом, воював з комунізмом в Польщі, оскільки це була система репресивна за суттю і їй бракувало «величі християнства», а також пізніше, вже після падіння комуністичних режимів наприкінці вісімдесятих років, коли у полум’яних промовах викривав «дикий капіталізм»[34].

Одним з переломних моментів у житті Кароля став зимовий суботній вечір у лютому 1940 року, проведений у парафіяльній церкві святого Станіслава Костки на вулиці Тинецькій. Він надав цілком нового значення містицизму молодого Войтили і, може бути, направив його на шлях, що вів до служіння Богу. Цим переломним моментом виявилася зустріч із сорокалітнім кравцем Яном Леопольдом Тирановським, який майже одразу став наставником Войтили в релігійних і духовних питаннях. Ян Тирановський був холостяком, переконаним у тому, що його місія – наближення Бога і віри до інших, особливо молодих людей[35]. Ян Тирановський знайомить К. Войтилу з творами Івана від Хреста та Терези д’Авіли[36].

Вісімнадцятого лютого 1941 року помер батько Кароля. Це був для нього дуже чутливий удар. Більшість друзів юнака вважають, що саме це вплинуло на остаточне рішення прийняти духовний сан[37]. У неділю, 29 травня 1942 року, Кароль Войтила поїхав в Ченстохову, на Ясну Гору, вклонитись Чорній Мадонні. Саме після цього паломництва він вирішив вступити в таємну (підпільну) семінарію, щоб стати священиком[38].

У 1942 році Кароль розпочав теологічні студії у таємній духовній семінарії. Відтоді свій час ділив між навчанням, працею та акторською діяльністю. У 1944 році Войтила отримав нижчу священичу ступінь – диякона[39]. Іоанн Павло ІІ пише: «Восени 1942 року я прийняв остаточне рішення про вступ до Краківської Духовної Семінарії, яка працювала у підпіллі. Мене прийняв ректор о. Ян Пивоварчик. Однак, цей факт повинен був зберігатись у найбільшій таємниці навіть щодо найближчих осіб. Я розпочав свої студії на теологічному факультеті Ягеллонського університету, який теж функціонував підпільно, й надалі працюючи фізично робітником у Solvay. У період окупації архієпископ і митрополит заснував підпільну Духовну Семінарію, яку примістив під дахом своєї резиденції. Це рівною мірою щохвилини загрожувало суворими репресіями з боку німецьких урядових чиновників як наставникам, так і клірикам»[40].

Войтила був одним з найкращих семінаристів. Під час опанування теологічної науки він дебютував як поет на сторінках журналу «Голос Кармелю» з поемою «Пісня про прихованого Бога», яка здобула схвальні відгуки у релігійних колах. Тоді Кароль обдумував намір вступу до монастиря одного з найсуворіших католицьких орденів – кармелітів босих під Краковом. Проти цього рішення виступив митрополит, який хотів бачити молодого клерикала на навчанні у Римі[41].

Водночас Кароль бере участь у роботі підпільного театру Тадеуша Кудлінського[42], що також загрожувало репресіями. У березні 1943 року відбулася прем’єра п’єси «Самуель Зборовський». Кароль Войтила виконував головну роль. Це його перший виступ на професійній сцен [43].

Восьмого березня 1962 року Войтила, вже будучи єпископом, під час зустрічі в Кракові з семінаристами публічно пояснив причини, чому став священиком. Згадуючи роки війни, він сказав тоді, що гордий і вдячний Богу, що ці чотири роки був робітником. Тоді він вирішив одну з найбільш важливих для нього проблем –вступив на шлях священнослужіння. А ще Войтила додав, що вчинив би несправедливо, не згадавши заслуг Яна Тирановського, людини, котра вміла впливати на молодь. Саме під його впливом народилося духовне покликання майбутнього Папи. Пізніше Іоанн Павло ІІ зізнався, що визначився у своєму покликанні після смерті батька, коли працював на фабриці в атмосфері окупаційного терору і одночасно займався літературною творчістю [44].

Іоанн Павло ІІ згадує роки закінчення німецької окупації: «…Працюючи фізично робітником, я підпільним способом закінчив перші два роки, тобто ті, які у curriculum студій присвячені філософії. Наступні роки – 1944 і 1945 – поєднувались із студіями у Ягеллонському університеті, хоч перший післявоєнний рік був ще дуже некомплектний. Допіру нормальним став 1945-1946 академічний рік. На теологічному факультеті я мав щастя зустріти таких видатних професорів як, наприклад, о.Владислав Віхер, професор моральної теології, чи о.Ігнаць Ружицькі, професор догматичної теології, який увів мене в науковий теологічний світ. Сьогодні я обіймаю вдячною думкою усіх моїх проповідників, духовних отців і професорів, які на етапі семінарського життя формували моє покликання [45].

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

one × 4 =