Молодий священик Кароль Войтила

Молодий священик Кароль Войтила

Молодий священик Кароль Войтила

Тринадцятого жовтня 1946 року кардинал А. Сапєга посвятив К. Войтилу в сан субдиякона, а через тиждень – диякона. Того самого дня, 20 жовтня, К. Войтила попросив про проведення тайни посвячення, підтвердивши під присягою, що він повністю визнає обов’язки, які бере на себе, і що робить це «з абсолютно доброї волі». 1 листопада, у День всіх святих, кардинал А. Сапєга у своїй особистій капелі посвятив Кароля Войтилу у священнослужителі Римо-Католицької Церкви[46]. Згодом Папа згадував: «Місцем моїх свячень була приватна каплиця Архієпископів Краківських. У тій каплиці, коли співали Veni Creator Spiritus… лежачи хрестом, я очікував на момент рукопокладення. Це дуже хвилюючий момент. Кожне священиче покликання у своєму найглибшому змісті є великою таємницею, є даром, який цілковито змінює людину. Кожен із нас, священиків, переконується у цьому протягом цілого свого життя. Перед величчю цього дару ми відчуваємо, як дуже до нього не доростаємо»[47].

П’ятнадцятого листопада 1946 року священик Кароль Войтила разом з кліриком Станіславом Старовейським поїхали до Риму. Півтора роки, які Войтила провів в Італії, заклали солідний фундамент його майбутньої кар’єри. Дорога польського священика до сану Папи Римського почалася перед Різдвом 1946 року у бельгійській колегії на Віа-дель-Квірінале, 26, розміщеній недалеко від Квіріналу – резиденції італійських президентів. К. Войтила вчився в домініканському університеті Ангелікумі, куди направив його А. Сапєга.

У 1979 році, незабаром після обрання Папою, Іоанн Павло ІІ говорив: «В мене ясно збереглась у пам’яті перша зустріч з Вічним Містом. Це відбулось пізньою осінню 1946 року, коли після посвячення у духовний сан я приїхав сюди, щоб продовжувати своє навчання. Відправляючись сюди, я ніс у собі образ Риму, який я взяв з історії, з літератури, з вікових традицій християнства. Протягом багатьох днів я ходив по цьому місту, що нараховувало тоді біля мільйона мешканців, і не міг повністю знайти образ того Риму, який привіз із собою. Нескоро, дуже нескоро я знайшов його. Відбулося це після відвідання катакомб – Рим початку християнства, Рим апостолів, Рим мучеників, Рим, який лежить біля витоків Церкви і одночасно тієї великої культури, яку ми успадкували»[48].

Коли К. Войтила приїхав наприкінці 1946 року зі своєї зруйнованої країни, в Італії відбувалася боротьба між комунізмом та демократією. Урок, взятий з цієї боротьби, став йому у пригоді, коли він на батьківщині застав комуністичний режим[49].

Особливе значення для Церкви – як і особисто для К. Войтили – мало прийняте одразу після війни Папою Пієм ХІІ рішення про інтернаціоналізацію курії за рахунок допуску іноземців в Колегію кардиналів і основні конгрегації[50].

Третього червня 1947 року Кароль Войтила здав на відмінно екзамени на ступінь, що дозволяв йому викладати у семінаріях і був аналогічним ступеню магістра. Декілька днів по тому він виїхав у канікулярний тур, що охоплював Францію, Бельгію і Голландію. Саме під час цієї поїздки Кароль познайомився з новими формами роботи з віруючими – входження в їх середовище через фізичну працю. Незважаючи на те, що Іоанн ХХІІІ засудив у п’ятидесятих роках рух священиків-робітників, К. Войтила завжди тепло про нього відгукувався, оскільки сам в роки німецької окупації був робітником[51].

Докторська дисертація про святого Іоанна від Хреста та драма про брата Альберта тематично були близькими одна до одної (в обох йшлося про мучеників), і К. Войтила писав їх одночасно[52]. Докторська робота Кароля 19 червня 1948 року отримала найвищі оцінки. К. Войтила, однак, не отримав звання доктора теології, оскільки робота не була опублікована через брак у нього грошей[53].

П’ятнадцятого червня 1948 року Кароль Войтила повернувся до Кракова. Виїжджаючи з Риму, він залишав за спиною оптимістичну атмосферу Італії, в якій паралізуючий страх перед комунізмом відступив після того, як християнська демократія при підтримці Апостольської Столиці (і Сполучених Штатів Америки) перемогла на історичних виборах 18 квітня коаліцію комуністів і соціалістів. Однак Польща, в яку повернувся священик К. Войтила, йшла у протилежному напрямку, що суттєво вплинуло на роботу і життя майбутнього Папи[54].

На фоні світової політики і дипломатії стосунки між Іоанном Павлом ІІ і польськими комуністами – явище надзвичайно своєрідне. Після повернення Кароля Войтили з Риму у 1948 році у польській Церкві відбувалися глибокі зміни. Замість померлого 23 жовтня кардинала Августа Хльонда Папа Пій ХІІ призначив сорокасемирічного єпископа Стефана Вишинського. Як і всі високі сановники польської Церкви тих часів, С. Вишинський дотримувався вкрай антикомуністичних і антинімецьких поглядів, але відкидав при цьому будь-які прояви крайнього націоналізму і дуже критично висловлювався про капіталізм, вважаючи, що причиною появи комунізму є несправедливість капіталізму[55].

Після приїзду до Польщі 8 липня 1948 року К. Войтилу призначено вікарієм сільської парафії Неговіци, заснованої у 1049 році, – однієї з найстаріших у Польщі і дуже бідної. Житло священика також було дуже скромним[56].

До обов’язків нового священика входило викладання релігії у початкових школах чотирьох сіл, розміщених навколо Неговіц, щоденна відправа ранкової меси, проведення недільного богослуження, вінчання і хрещення дітей, вислуховування сповідей. Разом з іншим вікарієм Войтила організував гурток «Живої молитви» і – за власною ініціативою – театральний гурток, який поставив у сільському парафіяльному будинку дві п’єси за участю учнів. Він двічі вивозив своїх підопічних у Краків до театру[57]. Папа згадував згодом, що робота у парафії: «була наповнена звичайними обов’язками вікарія і катехита»[58].

У Кракові в Ягеллонському університеті Каролю Войтилі зарахували рік навчання у таємній семінарії під час німецької окупації, він отримав ступінь магістра. Через місяць теологічний факультет присвоїв майбутньому Папі докторський ступінь з теології на основі дисертації на тему святого Іоанна від Хреста, у чому йому відмовили в Ангелікумі, оскільки не мав можливості надати надрукований текст роботи[59].

Сімнадцятого березня 1949 року, після семи місяців пастирської роботи на селі, Кароль Войтила був відізваний з Неговіц. Кардинал А. Сапєга перевів його до Кракова, призначивши вікарієм церкви святого Флоріана, за п’ять кварталів від Ринкової площі. Ця церква була дуже популярною серед студентів. Повний енергії К. Войтила поєднував свої звичайні пастирські обов’язки у парафії з роботою серед студентів[60]. Він любив походи в гори, катання на лижах, байдарках. Заняття спортом поєднував з роботою з молоддю, для неї він організовував туристичні походи з насиченою програмою, до якої входили меси, бесіди біля вогнища, дискусії на релігійні теми[61].

Першого січня 1950 року став членом Теологічного товариства у Кракові[62].

Двадцять третього липня 1951 року у віці вісімдесяти п’яти років помер покровитель і наставник К. Войтили кардинал А. Сапєга. Войтила дуже болісно сприйняв цю смерть[63].

Одним з основних напрямків своєї діяльності К. Войтила обрав захист соціальної справедливості. Це проявилося у п’єсі «Брат нашого Бога» – драматичному творі про реальну особу, Адама Хмелевського, який під іменем брата Альберта створив орден францисканців, що об’єднував чоловіків і жінок і відкривав притулки для бідних та бездомних[64].

Докторська робота К. Войтили під дуже науковою назвою «Оцінка можливостей обгрунтування християнської етики на принципах системи Макса Шелера» була одноголосно прийнята радою теологічного факультету Ягеллонського університету 12 серпня 1953 року. Однак К. Войтила не міг отримати вчений ступінь, оскільки міністерство освіти у Варшаві відмовилося видати дозвіл. Власті не хотіли присвоювати священикам вищі академічні звання[65].

З жовтня 1953 року читав курс католицької соціальної етики для студентів четвертого курсу теології у Ягеллонському університеті[66].

У 1954 році, після закриття комуністичними властями теологічного факультету Ягеллонського університету, К. Войтила почав викладати католицьку суспільну етику в семінаріях Кракова, Катовіц і Ченстохови. Час від часу читав також лекції в Люблінському католицькому університеті, у парафії святого Флоріана і в монастирі сестер-урсулянок у Кракові. Все це потребувало безперервних поїздок[67].

У 1955 році став членом Наукового товариства Католицького університету у Любліні, де проводив семінари, а згодом і лекції[68]. Наприкінці 1956 року К. Войтилі запропонували очолити кафедру у Люблінському католицькому університеті, де він викликав захоплення як серед студентів, так і серед колег-професорів. Студенти були зачаровані його ерудицією і манерою читання лекцій; сиділи за партами, на стільчиках у проході, а багато слухачів стояли під стінами[69].

З 1 грудня 1956 року працює на кафедрі етики Католицького університету Любліна[70].

Тридцять першого листопада 1957 року Центральна кваліфікаційна комісія надала Каролю Войтилі звання доцента[71].

К. Войтила завжди підкреслював, що «Церква – це універсальна організація, вона присутня у всіх сферах життя». Привертає увагу той факт, що Папа, постійно спілкуючись із представниками найрізноманітніших спеціальностей і розмовляючи з ними про проблеми їх професійної діяльності, завжди намагається бути максимально компетентним. Такий підхід випливає з глибокого переконання, що думка Божа стосується усіх справ людських без винятку[72].

Восьмого липня 1958 року Пій ХІІ підписав призначення Войтили на посаду єпископа титулярного Омбії – це був почесний титул – і одночасно єпископа-помічника у Кракові. Це докорінно змінило як майбутнє самого К. Войтили, так і майбутнє всієї Римо-Католицької Церкви. Це був останній великий вчинок Пія ХІІ[73].

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

2 × one =