Боротьба з расизмом та антисемітизмом

Іоанн Павло ІІ в Африці

Іоанн Павло ІІ в Африці

Іоанн Павло ІІ у своїй книзі «Переступити поріг надії» зазначає, що страждання є явищем нашого життя, яке ми повинні сприймати як співстраждання з Христом: «Бог стає на бік людини найрадикальнішим чином. «Принизив Себе Самого, прийнявши вид раба, ставши слухняним навіть до смерті, і смерті на хресті». Тут – все, всі окремі страждання і всі страждання спільні, що виходять від природніх сил і від вільної волі людини: війни, ГУЛАГи, голокости – не лише євреїв, але і чорних невільників»[157].

Боротьба з расизмом та антисемітизмом

Кароль Войтила є поборником свободи і релігійної толерантності – він був одним з авторів Декларації про релігійну свободу, затвердженої ІІ Ватиканським собором у 1965 році, а також захисником свобод і прав людини, її гідності і соціальної справедливості у всіх її проявах[158].

У другій половині ХХ століття Церква засудила антисемітизм. У 1959 році Папа Іоанн ХХІІІ почав процес зміни антисемітської теології. Наступний Папа, Павло VІ, засудив у своїй енцикліці антисемітизм, нагадуючи християнам, що Ісус, Діва Марія та апостоли були євреями. Однак у 1964 році він не наважився зіпсувати стосунки з арабським світом і відвідав Ізраїль на запрошення президента Залмана Шазара лише з неофіційним 12-годинним візитом. При цьому Павло VІ жодного разу не промовив слово «Ізраїль», звертався до Шазара не «президент», а «Ваша високість», не зустрівся з рабинами і називав столицею Тель-Авів, а не Єрусалим. Офіційні стосунки між Ватиканом та Ізраїлем встановив лише сьогоднішній Папа – у 1994 році. Перед цим він у 1983 році відвідав Освенцім, відмінив зауваження у католицькому катехизисі, де на євреїв поклалася колективна вина за розп’яття Христа, першим з понтифіків відвідав синагогу в Римі, у 1998 році покаявся за усіх католиків, котрі мовчали в часи голокосту, а на початку березня 2000 року провів у Ватикані історичну Месу Покаяння[159].

Іоанн Павло ІІ став першим Папою, що підписав офіційний документ про встановлення дипломатичних стосунків між Ватиканом та Ізраїлем, підкресливши при цьому, що євреї, котрих переслідували дотепер, мають право на власну державу[160]. Папа пише про ізраїльський народ: «Цей винятковий народ, як і раніше, носить знак Божої обраності. Коли я сказав про це одному ізраїльському політику, він охоче зі мною погодився, але одразу ж додав: «Якби це лише менше коштувало б…» Дійсно, Ізраїль заплатив високу ціну за свою «обраність». Можливо, цим самим він став ще більше подібним на Сина Людського, Який певною мірою також був Сином Ізраїлю»[161].

У четвертому параграфі документу ІІ Ватиканського собору Nostra Aetate стверджувалось, що вина за розп’яття Христа «не може бути покладена ні на усіх без винятку євреїв, що жили тоді, ні на євреїв сьогоднішніх». Войтила був одним з авторів цього документу і активно втілював його в життя, використовуючи для обгрунтування своїх дружніх кроків щодо євреїв і держави Ізраїль як до початку понтифікату, так і під час нього[162]. Іоанн Павло ІІ також пише: «…антисемітизм – великий гріх проти людства; великий гріх проти людства – будь-яка расова ненависть, бо вона неминуче призводить до приниження людської гідності»[163].

В одній зі своїх промов Папа зазначив: «Кінець нинішнього століття, всього тисячоліття повинен співпасти з кінцем антиіудаїзму, оскільки расова і релігійна ненависть – це величезний гріх перед Богом і людьми, що насаджувався протягом віків, сприяв створенню умов, за яких став можливим голокост»[164].

Папа також засудив режим апартеїду в Південній Африці. Розпочинаючи африканську поїздку у квітні 1989 року, він заявив слухачам, котрі зібралися в Антананаріві на Мадагаскарі, що не може відвідати Південну Африку, оскільки «навіть у тому випадку, якби Папа хотів виявити повагу до тієї чи іншої місцевої влади, перш за все він повинен виявляти повагу до своєї ролі людини, яка проголошує істину – істину віри й істину морального порядку – як у питаннях суспільних, так і в політичних. Користуючись мовою соціо-політичною, усі ми добре знаємо, що в цій області Південної Африки існують величезні проблеми»[165].

Діяльність, спрямована на міжнаціональне примирення

У своєму листі «Наближення третього тисячоліття» Папа вказує на національні проблеми, які існують у Європі: «80-і роки відійшли, обтяжені зростаючою небезпекою та залишками «холодної війни», а 1989 рік приніс з собою мирне розв’язання, яке мало форму майже «органічного» розвитку… Однак, після 1989 року з’явилися нові небезпеки. В країнах колишнього східного блоку після падіння комунізму виникла загроза націоналізму, про що, на жаль, свідчать події на Балканах та інших територіях, які з ними межують. Це стає для народів Європи серйозним іспитом сумління на визнання заподіяних історичних помилок і провин в економічній та політичній галузях щодо народів, права котрих систематично порушувалися імперіалізмом як минулого, так і нинішнього століття»[166].

Папа не лише у принциповому і моральному плані вважає, як і його попередники, головним питанням захист і зміцнення миру в інтересах людства, але й використовує різноманітні приводи і форуми для конкретної активізації цієї діяльності. Так, 8 грудня 1988 року з нагоди Всесвітнього дня миру, що мав відбутись у 1989 році, Іоанн Павло ІІ направив послання людям планети. Основна ідея цього послання: для розбудови миру завжди і скрізь необхідно дотримуватися прав меншин – як національних, так і світоглядних чи суспільних. Основним принципом дотримання прав та інтересів меншини є толерантність, терпимість у принципі та на практиці. Безпека більшості можлива, і її можна досягти лише при дотримуванні права, гарантуванні умов існування і розвитку тієї чи іншої меншини в даному суспільстві. У папському документі детально розкриваються головні принципи, які забезпечують права і обов’язки меншин і є частиною гарантій збереження миру у всьому світі. Свобода і розвиток у всій багатоманітності, плюралізм у всіх сферах життя є важливою формою збереження, розвитку і вдосконалення загального й універсального людського суспільства[167].

Іоанн Павло ІІ по-новому дивиться на сучасні національні проблеми. Він вважає, що попри складне історичне минуле, усі народи повинні забути давні образи і будувати спільне майбутнє на основі рівноправ’я та взаємоповаги. Ще 18 листопада 1965 року заклик трьох єпископів від імені Польського єпископату на адресу Німецького єпископату викликав бурю. Цей заклик закінчувався словами: «Ми прощаємо і просимо вибачення». Документ, підготовлений під час ІІ Ватиканського собору у Римі разом з декількома німецькими єпископами, нагадував про трагічну історію польсько-німецьких стосунків і висловлював співчуття стражданням німців[168].

Тема міжнаціонального примирення актуальна для Католицької Церкви і в наші дні. Це відчувається і під час візитів до країн, які населяють багато національностей. Після візиту до Куби у 1998 році наступною країною, яку відвідав Іоанн Павло ІІ, стала Нігерія. Він прибув до цієї найбільшої країни Африки з населенням понад 100 мільйонів чоловік 21 березня. Для Католицької Церкви Нігерії головна тема – національне примирення. Тут проживає понад сто народностей, які сповідують католицизм, іслам і місцеві традиційні вірування. У виступах Іоанна Павла ІІ під час візиту передовсім йшлося про подальшу долю країни, про створення суспільства справедливості та поваги прав і гідності громадян, про надання сили і гармонії національній єдності. Говорив він також про розвиток цієї країни, підняття соціального рівня життя її громадян та встановлення справжньої і довготривалої солідарності між усіма ланками суспільства Нігерії[169].

Прикладом миротворчої діяльності Папи може бути спроба примирити ворогуючі сторони під час конфлікту за Фолклендські острови. У 1982 році в Південній Атлантиці з квітня загострилося протистояння між Великою Британією та Аргентиною за ці острови – британські володіння, які аргентинці називали Мальвінськими островами і на які вони заявляли свої права. Це була перша війна у Південній Америці з часів конфлікту між Перу та Еквадором в сорокові роки ХХ століття. Іоанн Павло ІІ вважав, що зобов’язаний використати весь свій вплив, аби примирити ворогуючі сторони[170].

Другого квітня 1982 р. аргентинські війська висадились на архіпелаг та встановили там державний прапор. Маргарет Тетчер, яку відтоді називають «залізною леді», вирішила, що англійська честь і міжнародний престиж не дозволяють залишатися бездіяльними. Міністр оборони Нотт організував експедицію, вістрям якої став авіаносець «Інвінсібл». Добірні загони британців висадились на острови і легко перемогли погано озброєних, деморалізованих холодом і дощем аргентинців[171].

У травні 1982 року Папа отримав запрошення від Католицької Церкви Англії та Уельсу. Складності виникли за два тижні до початку запланованого візиту, коли розпочалася війна між Великою Британією та Аргентиною. Це стало справжнім дипломатичним страхіттям. 22 травня Іоанн Павло ІІ запросив обох англійських і трьох аргентинських кардиналів на служіння «Меси Єднання» у базиліці святого Петра. Наприкінці служби він заявив, що збирається відвідати як Велику Британію, так і Аргентину. Потім надіслав однакові звернення до прем’єр-міністра Маргарет Тетчер у Лондон і президента Леопольда Галтієрі в Буенос-Айрес. В обох зверненнях Папа закликав до припинення війни[172].

Під час меси у базиліці святого Петра Папа заявив: «Ми повторюємо з повною впевненістю наше переконання: мир – це обов’язок людства, мир можливий завжди». 28 травня Папа відбув з п’ятиденним візитом до Англії. Ввечері 10 червня, невдовзі після програної Аргентиною війни за Фолкленди і через три дні після зустрічі у Ватикані з президентом Рейганом, Іоанн Павло ІІ залишив Рим і нічним літаком полетів з 34-годинним візитом до Буенос-Айреса. Під час меси, яку відслужили на Плаза-Іспанья у присутності ста двадцяти єпископів з Латинської Америки і тисячі семисот священиків, він говорив про свою безпристрасну роль посередника і захисника миру. Урочисте богослуження перетворилося на велике свято миру[173].

Заслуговує на увагу і діяльність Верховного Понтифіка на Близькому Сході. 7 січня 1982 року Іоанн Павло ІІ прийняв у Ватикані ізраїльського міністра іноземних справ Іцхака Шаміра, котрий народився в Польщі і згодом став прем’єр-міністром. Це була перша зустріч Папи з таким високим представником уряду з Єрусалиму. Іоанн Павло ІІ хотів дізнатися з безпосереднього джерела про арабо-ізраїльський конфлікт. Його проєврейські симпатії проявилися раніше, коли у лютому 1981 року він зустрівся у парафіяльній церкві з головним рабином Риму Еліа Тоаффом. Тоді вперше в історії Єпископ Риму розмовляв з рабином Риму. Обидва духовні лідери бачилися пізніше багато разів[174].

Постійно переживаючи за події на Близькому Сході, Іоанн Павло ІІ прийняв 15 вересня 1982 року Ясира Арафата, голову Організації визволення Палестини. У ті часи до Я. Арафата у світі ставилися як до міжнародного терориста, але Папа утримався від будь-якої різкої критики. У нього справжній талант робити далекоглядні і правильні політичні висновки. «Критика, – сказав він якось одному зі своїх соратників, – не справляє на мене найменшого враження»[175].

Двадцятого березня 1984 року Іоанн Павло ІІ написав апостольське послання «Redempcionis anno» про проблеми Єрусалиму та миру на Святій Землі. 3 квітня 1985 року надіслав звернення до Патріархів Близького Сходу щодо мирного вирішення регіональних конфліктів[176]. У свому листі до Європейського співтовариства Папа відзначає основні засади миру в Палестині: «Основи миру є загальновідомими: усі держави і люди в регіоні мають право жити у мирі та безпеці, поважаючи кордони; повага до прагнення мешканців Палестини самим визначити своє майбутнє; обмін землями заради миру; недопустимість анексії території силою; повага до прав людини; викорінення тероризму усіх видів; добрі стосунки між сусідами; згода з існуючими домовленостями та відсутність односторонніх ініціатив, які можуть призвести від протилежних до бажаних результатів» [42, с. 6 з 12].

У 2000 році Папа відвідав Святу Землю. За два тисячоліття у католиків було 264 Папи. Але цей – лише другий, що відвідав Святу Землю, і перший – з офіційним візитом. Під час цього візиту Папа зробив те, чого не зробили попередники. За шість днів тричі зустрівся з президентом Є. Бараком і головними рабинами, відвідав меморіал жертв Голокосту і Стіну Плачу, декілька разів проголосив місту і світу: євреї – старші брати християн з віри, народ Заповіту, який Бог продовжує підтримувати з ним[177]. Під час свого останнього візиту до Ізраїлю Іоанн Павло ІІ вказав, що він за міжнародний статус Єрусалиму. Вважає, що тільки колективна відповідальність світової спільноти може гарантувати збереження святих місць [46, с. 8 з 17].

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

nineteen − 4 =