Екуменічна діяльність Папи

Патріарх Румунської Православної Церкви Теоктіст та Іоанн Павло ІІ

Патріарх Румунської Православної Церкви Теоктіст та Іоанн Павло ІІ

За поясненням ІІ Ватиканського собору, під «екуменічним рухом» слід розуміти «такі дії і починання, які виникають відповідно до різних потреб Церкви і потреб часу, спрямовані на об’єднання християн».

Екуменічна діяльність Папи

Іоанн Павло ІІ продовжує розпочатий ІІ Ватиканським собором екуменічний рух у сучасному розумінні цього слова. Папа так оцінює це: «ІІ Ватиканський Собор був подією Провидіння, якою Церква розпочала приготування до Ювілею другого Тисячоліття. Цей Собор був… відкритий для світу. Ця відкритість була євангельською відповіддю на новий розвиток світу з трагічним досвідом ХХ століття, змученого Першою і Другою світовими війнами, концентраційними таборами і страшними масовими вбивствами… Собор відкрився для християн інших віровизнань, для членів інших релігій, для всіх людей нашого часу. На жодному іншому Соборі не говорилося так виразно про єдність християн, про діалог з нехристиянськими релігіями, про особливе значення Старого Завіту, а також Ізраїлю, про достоїнство особистого сумління, про принцип релігійної свободи, про різні культурні традиції, серед яких Церква розгортає своє посланництво…» [178].

Особлива увага надається примиренню католиків та православних. Папа-поляк вважає актуальним відновлення єдності Європейського континенту, і складовою частиною цього стане єдність християнської Церкви. Йдеться не про адміністративну єдність під головуванням Папи, а перш за все про культурну єдність. Можливість теологічно-догматичного зближення Папа вбачає у вшануванні Марії, в культі Діви Марії, який дуже значний в обох Церквах. З нагоди тисячоліття Російської Православної Церкви Іоанн Павло ІІ підкреслив, що «це насамперед свято Російської Православної Церкви, центр якої у Москві і яку ми з радістю називаємо Церквою-сестрою» [179]. Ще у березні 1987 року побачила світ енцикліка Папи «Мати Відкупителя», офіційно присвячена Діві Марії та програмі підготовки до 2000-річчя виникнення християнства. В ній йдеться про близькість східного та західного християнства, проголошуються заклики до об’єднання церков. «Ми особливо бажаємо об’єднання з усіма, – говориться в енцикліці, – особливо з православними» [180]. Папа прагне духовної єдності християн західного та східного обряду: «Нехай відновимо ми мудрість, яку вдихнув Творець у наші серця, відновивши втрачену єдність від Сходу до Заходу, з Півночі до Півдня, і нехай дихає вся наша ойкумена обома легенями у відновленому братстві початкової духовної єдності дітей Божих, братів Христа і братів у Христі!».

Ще у 1979 році Іоанн Павло ІІ і патріарх Димитріос І підписали спільну заяву: «…Шукаючи славу Божу через сповнення його волі, ми ще раз стверджуємо нашу спільну постанову зробити все можливе, аби прискорити прихід дня, коли повна єдність буде відновлена між Католицькою і Православними Церквами, коли ми врешті зможемо сослужити св. Літургію… Бажаємо, щоб поступ єдності відкрив нові можливості діалогу і співпраці з сповідниками інших релігій і з усіма людьми доброї волі, щоб любов і братерство взяли гору над ненавистю і суперечками між людьми. Сподіваємось такою дорогою спричинитися до віднови правдивого миру у світі. Просимо цього миру від Того, хто був, хто є і хто буде, Христа Спасителя, основу нашого правдивого миру…» [181].

В апостольському посланні «Світло сходу» Папа пише: «Я думками звертаюся до братів Церкви Сходу у намаганні разом знайти силу єдиної відповіді на питання, які людина ставить сьогодні на всіх широтах планети. Я маю намір звернутись до їх спадку віри та життя при повному усвідомленні того, що шлях до єдності не підлягає переоцінці, але є незворотнім як заклик Господа до єдності… Нехай не буде опущений Хрест Христа: бо якщо Хрест Христа буде позбавлений змісту, то людина буде позбавлена основи, перспективи: він зруйнований!… Це крик Риму, крик Константинополя, крик Москви. Це крик всього християнського світу: обох Америк, Африки, Азії – всіх. Це – крик про нову євангелізацію» [182].

У посланні «Світло Сходу» Іоанн Павло ІІ звертається до всіх Східних Церков, що спілкуються чи не спілкуються з Римом, будучи переконаним у важливості єдності і в можливості її досягнення на порозі третього тисячоліття. Для Церкви відкривається неповторний шанс відповісти на загрозливий виклик, який кидає світу загроза нового язичництва. Саму Західну Церкву зачепила секуляризація, і дихання обома легенями, Сходу і Заходу, є життєвою необхідністю. У католицькій свідомості, католицькому благочесті, духовному стилі відбуваються значні зміни, що носять, з одного боку, характер кризи і розхитування, але, з іншого, – розширення і збагачення новими елементами. Серед цих нових елементів помітні і православні впливи, запозичення із православних джерел. Православна ікона, літургічна музика, аскетична традиція усвідомлюються як цінності, зрозумілі католицькій свідомості і здатні її живити. Зближення стає внутрішнім і не може не викликати усвідомлення спільного духовного кореня обох традицій, створення єдності християн зсередини [183].

Папа визначає християнство як духовну сутність Європи: «У Європи християнська сутність, її корені пронизані християнським духом. Дві форми великої традиції Церкви, західна і східна, дві форми культури доповнюють одна одну, як дві «легені» єдиного організму».

В апостольському посланні «Еgregie virtis», яке проголошувало святих Кирила і Мефодія співпокровителями Європи поряд зі святим Бенедиктом, Папа зазначає: «Моє бажання і надія – щоб милосердям Пресвятої Трійці, заступництвом Матері Божої і всіх святих зникло усе, що розділяє Церкви, а також народи і країни; і щоб розбіжність у традиціях і культурах проявилася у взаємодоповненні в спільному багатстві» [184].

В енцикліці «Slavorum apostoli» Папа так показує роль Кирила і Мефодія: «це наче об’єднувальні ланки чи духовний міст між східною і західною традиціями, які разом утворюють одну велику традицію Вселенської Церкви. Вони для нас – приклади і одночасно покровителі екуменічних зусиль Церков-сестер Сходу і Заходу, спрямованих на отримання шляхом діалогу і молитви видимої єдності у досконалому і повному спілкуванні, єдності, яка… «не є ні поглинанням, ні злиттям». Єдність є зустріч в істині і любові, подарованих Духом Святим… Для повноти кафолічності кожен народ, кожна культура має свою роль у вселенському розумінні спасіння. Кожна національна традиція, кожна помісна Церква повинні бути відкритими і доступними для інших Церков і традицій і разом з тим для кафолічного спілкування з усіма; якщо вона залишиться замкнутою у собі, то буде підлягати небезпеці самозбіднення».

Папа зазначає: «Мої починання лежать у руслі діяльності Іоанна ХХІІІ. Вони підхоплюють і продовжують пам’ятні починання мого попередника Павла VІ, я маю на увазі зустрічі спочатку в Єрусалимі, де вперше відбувся діалог зі Вселенським Патріархом Константинопольським, на тому самому місці, де здійснилась тайна Відкуплення заради об’єднання розрізнених дітей Божих; потім, більш як дванадцять років тому, тут, в очікуванні того, що Патріарх Афінагор у свою чергу відвідав Павла VІ у його резиденції у Римі» [185].

Іоанн Павло ІІ прагне продовжувати діалог між католиками та православними, провадячи його у формі богословського діалогу: «Реалістично і завбачливо, у відповідності з рекомендаціями Апостольського Римського Престолу, а також з побажаннями Всеправославної Ради, було вирішено створити атмосферу, необхідну для результативного богословського діалогу. Необхідно відновити контекст, перш ніж намагатися знову братися разом за тексти. Цей період був точно названий діалогом любові. Такий діалог дозволив усвідомити глибоку подібність, що нас об’єднує, і звідси – можливість вважати одна одну Церквами-сестрами і відповідно одна до одної ставитися. Багато уже зроблено, але необхідно продовжувати зусилля. Необхідно робити висновки з такого богословського відкриття один одного усюди, де католики і православні живуть разом» [186].

Велику духовну роль у єдності Церкви Папа відводить, зокрема, Українській Католицькій Церкві. Так, в апостольському листі з нагоди 400-річчя Берестейської унії Іоанн Павло пише: «Вірність давнім східним традиціям є одним із засобів, що їх мають у своєму розпорядженні східні католицькі Церкви, щоб сприяти єдності християн. Соборовий декрет «Старання про відновлення єдності» дуже виразно заявляє: «Слід усім пам’ятати, що надзвичайно важливо: знати, шанувати, охороняти й плекати цю багатющу літургійну та духовну спадщину східних Церков, щоб вірно зберігати повноту християнської традиції і довести до поєднання між християнами Сходу і Заходу» [187].

У посланні єпископам Європейського континенту «Католики і православні Центральної та Східної Європи в нових умовах» Понтифік пише: «ІІ Ватиканський Собор вчить, що у житті цих Церков [католицьких Церков східного обряду], так само як і всієї Католицької Церкви, важливе місце належить турботі про єднання усіх християн – турботі, що особливо чутливо сприймається через їх власне походження: «На Східних Церквах… лежить особливий обов’язок: докладати усіх зусиль до об’єднання християн, особливо східних, у відповідності з принципами Постанови «Про екуменізм», прийнятої теперішнім Святим Собором, перш за все молитвою, прикладом життя, ретельним дотриманням стародавніх східних традицій, більш глибоким знанням один одного, співробітництвом і братською повагою до справ і до душ».

Водночас Святий Отець прагне до збереження особливостей помісних Церков. Зокрема, на прикладі проповіді за коптською літургією «кадильної молитви» Папа визначає відношення до традицій, виступає за збереження особливостей окремих Церков: «Дорогі брати і сестри, любіть вашу літургію, в якій сьогодні бере участь і молиться разом з вами Римський Єпископ, відчувайте її як вираз вашої релігійної і культурної неповторності, як самобутнє явище, яким гордиться Церква. Зберігайте це надбання, нехай, як і завжди, у вашій літургії биття серця зі всією безпосередністю переходить у молитву. Змінювати що-небудь у літургії припустимо винятково у тих випадках, коли зміни спираються на ретельне дослідження джерел, на об’єктивне пізнання особливостей власної культури, на вірність традиціям, яких дотримується уся коптська община».

Іоанн Павло ІІ також прагне діалогу з протестантськими Церквами. Зокрема, під час візиту до Німеччини у 1980 році Папа зустрівся з представниками Ради Німецької Євангельської Церкви. Його слова були такими: «В цій хвилині пригадую собі, що в 1510-11 роках Мартін Лютер прийшов до Риму як прочанин до гробів князів Апостолів, але також шукав і розпитував. Сьогодні я приходжу до вас, духовних послідовників Мартіна Лютера – приходжу як прочанин; приходжу як прочанин у зміненому світі, щоб поставити знак єдності в центральній містерії віри» [188].

На відео Іоанн Павло ІІ та Константинопольський Патріарх Варфоломій І

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

14 + sixteen =